Мене звати Галина й мені минулого року виповнилося 55 років. Я сама виростила двоє доньок, через те, що мій чоловік, ще коли дівчатка й в школу не ходили, пішов до іншої жінки. Надалі моє життя складалося з того, щоб хоч якось заробити копійку й прогодувати своїх дітей.

Дівчатка виросли, у них зараз свої сім`ї. Старша донька, Катя, живе в іншому місті, має гарного чоловіка й двоє синів. До мене приїжджає дуже рідко. А ось менша донька, Іра, живе й досі зі мною.

Ірин чоловік з маленького села нашої області, тож після весілля діти вирішили жити у мене у квартирі. Хоромів у мене немає, але кімнати у квартирі дві. Спочатку ж мене дуже радувало спільне проживання з дітьми, а ще більше – з онуком, який народився десь через рік після їхнього весілля. Але потім все змінилося.

Моя донька сиділа в декретній відпустці, а я ж ходила на роботу. Та потім Іра попросила мене покинути роботу й посидіти вдома з Назарчиком. Вона ж хотіла йти працювати, через те, що сидіти вдома більше не могла і їй потрібно було йти в люди.

Мені ж не хотілося закидати своє життя, але ж я бабуся, то повинна виростити й виняньчити онука. Та, якщо чесно, моєї думки ніхто не питав, а просто поставили перед фактом.

Сидіти вдома й робити все замість дітей мені не подобалося. Бо моя донька з зятем повністю скинули всі свої батьківські обов`язки на мене: приготування їжі, прання, прасування, лад у квартирі – це все була моя робота.

А я ж так мріяла хоч на схилі літ пожити для себе, походити на роботу, на танці якісь, чи театру зі своїми подругами. Мені здавалося, що й донька такої думки, але я помилилася. Іра думала, що мати їй винна, а не вона їй. Винна й дітей її доглядати та ще й грошима молодій сім`ї допомагати. Тож всі гроші, які мала – віддавала їм.

Коли онуку виповнилося 3, то донька повела його в садочок. Я вже зраділа й хотіла піти знову працювати, аж тут діти ошелешили мене новиною – у них буде друга дитина. Ну я, звичайно, була рада за них, але ж і розуміла, що це все знову ж таки ляже на мої плечі. А мені зовсім не хотілося бути тією робочою конячкою для всіх.

Чесно сказати, я втомилася вже від цього всього. Мені хочеться спокою й пожити хоч трошечки для себе. Як це донести своїй доньці? Ну чого вона не розуміє цього, адже ми ж нею про це вже розмовляли. Та Іра удає, наче нічого не почула… Як бути? Підкажіть…

Джерело