Буває у житті людей період, коли діти виросли, а онуки ще з’явилися. Живи, радій! Чекай онуків!

Ось такий період і настав у житті Ганни Іванівни. Працювала диспетчером на заводі. Графік: день, ніч, два вихідні. Чоловік на тому заводі начальником цеху працював. Обидві доньки вдало вийшли заміж і поїхали до столиці. Живи й радій! Щоправда, з онуками не квапляться, не зрозумієш, навіть коли вони з’являться.

Сьогодні у жінки перший вихідний. Відіспалася і по магазинах пішла. Накупила два пакети продуктів. До будинку вже підходила. Біля будинку був невеликий скверик. Ось звідти й вискочив хлопчик, років шести-семи, якийсь брудний пом’ятий:

– Тітонько, у вас нема чого поїсти?

Ганна на хвилину оторопіла. А хлопчик зачаровано дивився на пакети. Схаменувшись, дістала булочку, пакет із молоком і простягла йому.

Він схопив частування. Відгриз у пакета край і почав жадібно пити. Напившись, усміхнувся:

– Дякую, тітонько, ви добра!

І втік у кущі.

Так і не оговтавшись, жінка попрямувала до будинку.

– Ганнусю, ти що така задумлива? – гукнула її сусідка під’їздом.

– Галю, зараз оце іду з магазину повз наш скверик, — жінка поставила пакети на лавочку. — Раптом звідти хлопчик вибігає і просить поїсти.

— А, то це Богданчик, син Яни. Жила одна матуся, у будинку, де перукарня. Квартири не була – вона в якогось старого на квартиирі жила. Той тиждень тому на той світ переправився. Родичі його їй і вказали на двері. Мамочка ця кудись зникла, а Богдан з учорашнього дня у нас у скверику біля лавочки живе.

– Так, хіба таке можливе! – не повірила Ганна. – Його кудись треба визначити.

– Мати жива! Дарина, он з того будинку, каже, що бачила її. Мовляв, та каже, що житло шукає, – Галина тяжко зітхнула. – Зрозуміло, кого вона шукає. А хто її з дитиною візьме?

– Добре, я піду!

Навела лад у квартирі, випрала, обід приготувала. Тут чоловік зателефонував:

– Ань, я сьогодні затримаюсь.

– Так, я вже зрозуміла.

– Все, цілую! На початку місяця відгули на два дні беру.

Вона вже до цього звикла – на одному заводі із чоловіком все життя пропрацювали. Наприкінці місяця чоловік завжди допізна на роботі пропадав. На початку місяця кілька днів відпочине і все по новій. Начебто й гроші тепер особливо не потрібні. Але такого, як її чоловік, не переробиш – він тепер до пенсії зі своєї роботи не піде.

Прилягла відпочити. Дрібний дощ у віконце застукав. Майже заснула. І тут того хлопчика згадала: адже він зараз під дощем?

Сон одразу зник. Зібралася. Парасольку взяла.

Зайшла до скверика. Біля лавки – нікого. Озирнулася і тут побачила того хлопця. Богдан сидів під деревом. Тремтів від холоду і дивився на світ сумними очима. Погляд цих очей ніби питав у цього світу: «Ну чому всі мене покинули?».

Ганна підійшла, простягла руку, і хлопець схопився за неї. У його нещасних очах майнула надія, що ця тітонька візьме його з собою.

– Ходімо! – рішуче промовила вона.

Привела додому. Посадила у ванну. Викинула весь одяг у відро для сміття. Помила дитину, постригла величезні брудні нігті на руках та ногах.

«А одягти в що?»

Обв’язала навколо його пояса рушник. Посадила за стіл. Поставила перед ним тарілку із супом. Налила чай, зробила бутерброд із ковбасою.

– Тебе Богдан звуть?

– Так, – здивовано глянув на неї хлопчик.

– А мене – тітка Ганна, – погладила його по голові. – Богданчику, ти зараз їж все, що стоїть на столі. І нікуди із-за столу не виходь. Чекай на мене! Ти зрозумів!

– Так, — кивнув головою і схопився за ложку.

Ганна швидко одяглася і побігла до магазину. Купила дитячий одяг, черевики і побігла назад.

Зайшовши до квартири, кинулася на кухню. Тарілка з-під супу була порожня, а Богдан спав прямо на столі, уткнувшись у зилишки бутерброду.

– Горечко ти моє! – сумно усміхнулася жінка.

Обережно взяла дитину на руки і віднесла до дитячої, де вже котрий рік порожні два ліжка її дочок. Поклала на одне з ліжечок, обережно витерла його обличчя серветкою і тихенько вийшла з кімнати.

Коли повернувся чоловік, Богдан ще спав.

– Ти що така загадкова? – спитав той дружину, яка зустріла його у передпокої.

– Вово, ти тільки не сварися!

– А що сталося?

– Ходімо?

Вона відчинила двері до дитячої.

– Що за хлопчик?

– Вов, він покинутий, – дружина опустила голову і ніжно взяла чоловіка за руку. – Нехай у нас переночує.

– Ну, Аня! – чоловік здивовано похитав головою.

І тут хлопчик прокинувся. Злякано подивився на дядька, що хитає головою, і несміливо попросив:

– Дядечку, не виганяйте мене! Надворі так холодно.

Чоловік з хвилину не міг прийти до тями. Глянув на дружину, обійняв:

– Ну добре, нехай лишається!

Хлопчик з’їв два шматки риби, велику грушу, і знову заснув.

– І що ти з ним збираєшся робити? – Володимир сів поруч із дружиною на диван.

– Спробую завтра його маму знайти, — нерішуче знизала плечима Ганна. – Дитина ж, все одно, кудись прилаштувати треба. Назад його на вулицю я не можу.

– Гаразд, роби, що хочеш! – чоловік поцілував свою дружину. – Піду спати.

З ранку чоловік пішов працювати. А Ганна з хлопцем вирушила до перукарні. Там тому зробили модну стрижку.

Зайшли до магазину, купили ще дещо з одягу. Купили продуктів. І щасливі повернулися додому.

І тут пролунав стукіт у двері. Ганна подивилася у вічко – сусідка, Галина.

Зайшла та й швидко промовила:

– Ань, там його мати, — вона кивнула на хлопця, — шукає його у сквері.

Ганна почекала, коли сусідка виговориться і піде.

– Богдане, збирайся! – наказала, важко зітхнувши. – Тебе мама шукає.

Хлопчик почав збиратися, але радості в його очах не було.

Жінка йшла їм назустріч і, посміхаючись, розмовляла з кимось телефоном.

– Мама, – сумно промовив хлопчик.

Та, продовжуючи розмовляти, пройшла повз.

– Жінко, це хіба не ваша дитина? – сердито гукнула її Ганна.

– Ні, – буркнула та, трохи повернувши голову.

І раптом застигла. Повільно обернулася:

– Бодю, це ти?

– Що ж ви, свого сина не впізнали? – запитала Ганна.

– Так у нього така зачіска… і одягнений…

– І що ви тепер збираєтеся робити?

– Не знаю, — та, хитаючи головою, продовжувала милуватися сином.

– Але ж ви мати? Мусимо щось вирішити.

– А давайте, він у вас трохи поживе? – матуся, схоже, сама зраділа, цій ідеї, що спала їй на думку. – Коли у мене все владнається, я його заберу.

– Я… що…, — розгубилася Ганна.

– Дякую вам! – чомусь радісно прокричала матуся і зникла за рогом вулиці.

Ганна Іванівна нахилилася, обійняла хлопчика і заплакала:

– Що мені з тобою тепер робити?

– Тітонько Аню, не кидайте мене! – він притулився до жінки. – Я завжди вас слухатимуся! Допомагатиму!

– Ходімо додому, горечко ти моє! – усміхнулася Ганна.

Чоловік знов прийшов пізно – останній день місяця. Глянув на хлопчика, посміхнувшись, потріпав його по волоссю:

– Як справи, Богданчику?

– Добре! – несміливо відповів той.

Хлопця відправили до дитячої збирати новий конструктор, а самі подалися до кухні.

Там Ганна розповіла чоловікові про зустріч із мамою.

– І що тепер? – Запитав Володимир.

Ганна весь день готувалася до цієї розмови.

– Володю, у нас дві доньки, а сина не було. Давай його залишимо!

– Як це залишимо?

– У нас буде синок. Нам ще не так багато років. Дочкам наша допомога, схоже, не потрібна.

– Але як ти це собі уявляєш, офіційно?

– Усиновимо. Я це вже обдумала.

– А як він удома сам залишатиметься? – продовжував запитувати Володимир.

– Я мамі зателефонувала. Вона спочатку теж все питала. А потім сказала, що сидітиме з ним, коли нас удома немає.

– Але твоїй мамі, скоро сімдесят!

– Вов, у неї теж ніколи не було ні синів, ні онуків. Тільки доньки та онучки.

Чоловік надовго замислився. Ганна мовчала терпляче чекала. Нарешті Володимир прийняв рішення.

Усміхнувся, обійняв дружину:

– Нехай у нас буде син, Богданчик! А ти у мене – найкраща, моя кохана!

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, з вільних джерел, Ibilingua.com.

Джерело