Народилася я у місті, а ось моя мати у селі. Вона дуже не хотіла залишатися жити там. Особливо мати бажала бути вільною і незалежною від моєї бабусі. Тому тільки і мріяла про те, щоб швидше вилетіти з родинного гнізда.

Усі молоді люди із села виїжджали у пошуках кращого життя. Моя мати теж не була винятком. І щойно їй виповнилося 18 років, поїхала вступати до училища.

У місті вона зустріла своє кохання. Так з’явилася на світ я. Щоб я не заважала батькам заробляти гроші, вони мене відправили до бабусі у село, як тільки я почала самостійно ходити. У тій місцевості чисте та свіже повітря, біля хати – ліс, а через ліс – річка. Тому таке середовище було корисним для мене, адже я страждала бронхіальною астмою.

Про мою бабцю Глафіру ходили легенди. Хтось називав її відьмою,  хтось ясновидицею, хтось – цілителькою. У дитинстві я цьому значення не надавала. Але бабцю мою у селі побоювалися: як скаже вона – так цьому і бути.

До речі, вона мене відпоювала якими трав’яними чаями, від чого у мене назавжди зникла задуха. Тому не дивно, що до бабусі приїздили люди лікуватися.

Росла я біля бабці довго. А коли мені виповнилося 6 років, мама збиралася мене забрати до міста на підготовку до школи.

Коли мама приїхала, у неї відбулася серйозна розмова з бабою Глашою. Виявилося, що мама з татом розлучилася. Мама приїхала не сама, а з якимось дядечком. Вона хотіла працювати за кордоном. Я тільки чула, що бабуся сказала моїй матері:

– Як ти можеш? Віталінка ще мала. Незабаром до школи йтиме, а тобі зовсім дитина не потрібна?

– Мамо, я тільки влаштуюся за кордоном, обов’язково заберу доньку.

– Ні, дорогенька, я тобі дитину не віддам! Можеш їхати, але дитину чіпати не смій. Якщо я не зуміла виховати доньку, то займусь вихованням онуки.

Так я і залишились жити з бабцею. Вона почала «займатися моїм вихованням». Наука та полягала у щоденній роботі.

– Щоб до голови ніякі думки дурні не лізли – треба працювати! – казала мені бабуся.

Коли вдома закінчувалася робота, вона відправляла мене до сусідки, баби Анастасії. Я допомагала збирати абрикоси, полола на городі влітку, взимку розгортала сніг. Роботи вистачало завжди, будь-якої пори року. Мама про себе знати не давала. Я більше її у своєму житті не бачила.

Коли мені було 19 років, мої друзі запросили мене на день народження. Я почала чепуритися, щоб не побачила бабця. Хотіла тихенько піти. Баба начебто дрімала у себе в кімнаті. Я тільки хотіла вийти зі своєї кімнати, як баба Глафіра вже стоїть і чекає на мене.

– Куди це ми зібрались?

– На день народження до подруги.

– Чого це ти не спитала мене?

– Бабо, мені вже не 6 років. Я вже можу розпоряджатися сама, що мені можна, а що – ні. Чому я повинна запитувати?

– Ні, дорогенька, поки ти тут живеш, без мого відома нічого робити не будеш!

Я хотіла відштовхнути бабу, але не могла поворухнутися. Більше я нічого не пам’ятаю. Я була наче без свідомості. Коли я прокинулась у ліжку, вже був ранок.

Через декілька годин я дізналася страшну звістку. Мої друзі після того дня народження залишилися ночувати у будинку, де гуляли. Була зима, всі будинки опалювались дровами. Вони загинули, отруїлися чадним газом.

Тоді я ще не розуміла, чому мене баба не пустила гуляти. Напевно, вона відчувала ту біду, що могла трапитися зі мною.

Потім я поїхала вчитися до міста, а там вийшла заміж. Баба Глафіра вже померла. Я не дуже за нею сумувала. Адже вона тримала мене міцним ланцюгом біля себе все дитинство та юність.

Я продала її будинок. Ми з чоловіком заощадили трохи грошей, додали до тих, що отримали від бабиної хати, та купили собі квартиру.

Згодом у мене народилась донька Даринка. Одного разу, коли ми з чоловіком та дитиною гуляли у парку, трапилось щось неймовірне.

Даринка каталася на велосипеді і дуже швидко розігналася. Ми якраз виходили з парку. Моя донька так швидко поїхала, що ми не змогли її наздогнати, і вона опинилася майже на проїжджій частині. Даша летіла з тротуару під колеса машини. Я від жаху ледь не втратила свідомість.

А потім дитина сама різко натиснула на гальма і миттєво зупинилася. Коли ми до неї підбігли, вона сказала мені таке, від чого у мене все похололо у душі.

– Мамо, ви теж бачили її? Бабусю якусь… Вона сварилася на мене пальчиком і сказала: «Ні, дорогенька, без мого відому ти нічого робити не будеш!»

Насправді на дорозі не було ніяких бабусь тоді. Я тільки після цього випадку зрозуміла, що то була моя бабця Глафіра.

Я дуже вдячна своїй бабусі. Вона врятувала мою дитину. Та, мабуть, врятувала і мене… багато років тому…

Джерело