Ми з моїм чоловіком були дуже щасливі разом. Познайомились ще в інституті і вже через пів року вирішили, що одружимось? і в нас буде велика щаслива родина. Хоч в нього була нeвeликa заробітня плата, та нам повністю вистачало. Нас влаштовувало наше сімейне життя, тому що ми щиро кохали і завжди підтримували один одного. Наші батьки теж були в хороших стосунках. Тому на свята ми завжди збирались великою родиною.

Все було добре поки ми не дізнались, що я вагітна. Нашому щастю не було меж. Рідні теж дуже зраділи цій новині. Наші батьки вже готувались до ролей дідусів та бабусь. Моя вагітність проходила добре, мене нічого не турбувало. Я спокійно допрацювала до декрету. Після цього ми з Дімою почали готуватись до появи нашого малюка: купували необхідний одяг, іграшки та меблі в дитячу кімнату.

День пологів був для нас найхвилюючим в житті. Мене поклали в лікарню завчасно, щоб все пройшло добре. Пологи теж пройшли без ускладнень. Коли ми побачили наше немовля, ні я, ні Діма не могли втримати сліз. Яким же хвилюючим був момент, коли я вперше покормила груддю.

Та потім нашого малюка забрала. Ми думали, що так і має бути. Але почали непокоїтись коли його не приносили тривалий час. Після чого до палати зайшли лікар та медсестра. Їхні вирази обличчя змусили нас турбуватись. Ми не очікували того, що нам потім повідомили.

Я не могла витримати тиші, тому перша запитала, що з нашим сином. Лікар довго підбирала слова, а потім сказала нам все як є. Вона повідомила, що в нашого сина синдром Дауна. Почувши це, Діма ледь тримався на ногах. Я теж не могла повірити в сказане. Адже вагітність проходила добре і аналізи здавалось що були в нормі.

Я не могла стримати сліз. Та ще гірше стало, коли лікар та медсестра радили нам написати відмову від дитини. Нас це дуже обурило. Адже ми не могли зрозуміти як взагалі можна відмовитись від власної дитини, яку ми вже дуже сильно любимо.

Коли наступного дня до мене прийшов Діма, то розповів мені про його зустріч з головним лікарем. Він розповів йому про цю хворобу і можливі наслідки. Він не наполягав як інші, а просто порадив все зважити і прийняти вірне для нас рішення. Та ми з Дімою вже давно вирішили, що наш син поїде додому з нами.

Оскільки малюк був особливим, нас тримали в лікарні ще кілька днів, щоб поспостерігати за ним. В цей час до моєї палати поклали жінку, яка народила вже третю дитину. І так склалось, що ця дитина, як і мій малюк, народилась з синдромом Дауна. Як тільки їй про це повідомили, вона зразу ж написала відмову від дитини, не роздумуючи.

Я зразу ж подзвонила Дімі, щоб він приїхав. Його не довелось довго чекати, адже він злякався, що зі мною чи сином щось трапилось. Коли я розповіла йому про нову породілю та її дитину, чоловік подивився мені в очі і промовив тихо “Ми не можемо дозволити, щоб ця дитина провела дитинство в дитячому будинку!”. І ми вирішили, що заберемо й цю дитину в свою сім’ю.

День моєї виписки з лікарні був не менш хвилюючим, ніж самі пологи. Коли ми з нашими синами приїхали додому, то я подзвонила своїм батькам і запитала чому вони не приїхали. На це мама сказала, що ми зробили велику помилку, не відмовившись від нашого хворого сина. Адже це дуже великий тягар. А потім додала, що вони з батьком не будуть нм допомагати. Я розгубилась і не знала як сказати про це Дімі. Але він все зрозумів з виразу мого обличчя. А потім повідомив, що його батьки сказали те ж саме. Тобто ми лишились без підтримки від найближчих людей в такий нелегкий для нас час.

Ми розуміли, що тепер лишились самі і маємо бути сильними заради наших дітей. Минали дні, тижні… Ми вже звикли до ролей батьків. Ми боялись, що сини, Назар та Марк, будуть дуже вередливі і нам буде складно. Але вони росли та розвивались як і всі інші діти. В пів року вони вже самі сиділи, а в рік вже активно бігали по дому.

Ми розуміли, що наші діти особливі, тому я намагалась приділяти їм майже весь час. І я дуже рада, що ДІма допомагав мені, не зважаючи на роботу. Ми ні дня не пошкодували про свій вибір. Лише дякували Богу за таке щастя!

В 6 років Назар та Марк вже вміли рахувати та трішки читати. Словом, вони нічим не відрізнялись в розвитку від інших діток. Наші батьки врешті-решт змінили свою думку і почали потроху приймати участь у житті онуків. Ми вперше після пологів зібрались всією родиною коли наші сини йшли в перший клас. Зрозуміло, що в класі знайшлись діти, які дразнили та ображали Назара та Марка, тому нам довелось переїхати. В новій школі нашим синам дуже подобалось, тому що вона була для особливий дітей – там теж були учні з синдромом Дауна.

Зараз ми знову всі спілкуємось як раніше. Але ми з Дімою почуваємось щасливішими ніж колись, адже тепер в нас двоє чудових синів. Люди називають нас героями, бо виховуємо особливих дітей. Але ми себе такими не вважаємо – ми просто дуже любимо наших дітей.

Герої – це люди які врятували чиєсь життя, загасили пожежу чи зробили щось майже неймовірне. А ми просто подарували нашим дітям щасливе дитинство: затишний дім та люблячих батьків, які готові на все заради них. І коли хтось нас питає чи не шкодуємо ми про наш вибір, ми завжди відповідаємо, що так мало бути й по-іншому ми не могли вчинити. Це наші діти і ми їх любитимемо завжди!

Джерело