– Ти уявляєш, Міша знову без зарплати! Начальник знайшов до чого прикопатися, хоч і знає, що у нас ситуація складна, – обурювалася Саша, підливаючи мені чай.

Знайомі ми вже вісім років. Колись працювали з нею разом, а потім я змінила сферу діяльності та колегами бути ми перестали. Натомість дружні стосунки зберегли. Тому я чудово була обізнана з проблем у сім’ї подруги.

Сама Саша зараз у декреті з другою дитиною, старший пішов у другий клас, а молодшому нещодавно виповнився рік. Сім’я платить іпотеку, не без допомоги батьків, але інакше не виходить. У Міші останні кілька років постійні проблеми з роботою.

Вона дуже переживала з цього приводу, адже сім’я довго не могла зважитися на другу дитину, а коли все ж таки вирішили, то гримнула криза. Тоді всіх штормило, у плюсі ​​залишилися лише рідкісні щасливчики.

Я подрузі співчувала, становище складне. Вона сама вийшла б на роботу, але їй дали зрозуміти, що вона може підшукувати інше місце. Їхня фірма переживає не найкращі часи, і взагалі не зрозуміло, чи доживе до виходу подруги з декрету. Так що навіть сядь Міша замість дружини у декрет, легше б їм не стало.

Десь півроку тому Міша залишився без роботи. За словами Саші, його звідти просто вижили. Подруга говорила, що він незручний працівник, який не дозволяє сісти собі на шию, що начальство не влаштовувало. Тому там зробили все, щоби він пішов.

Нову роботу чоловік знайшов досить швидко, але й без проблем не обходилося. Саша постійно тепер скаржилася, що чоловік іде рано, приходить пізно, а начальство ще регулярно шукає причину, щоб зрізати зарплату.

Я сама давно залишила спроби працювати на когось. Ми з чоловіком відкрили свій невеликий продуктовий магазин, який через своє зручне розташування приносив непоганий дохід. Думали навіть ще одну точку відкривати.

У нас нещодавно звільнилася посада водія. Раніше там працював свекр, але тепер станом здоров’я вирішив, що за кермом йому робити нічого. І ми якраз шукали, хто міг би його замінити.

Я запропонувала подрузі влаштувати її чоловіка до нас, він якраз працює у цій галузі. Робота не найлегша, бо крім того, що треба крутити бабанку, в обов’язки входить завантаження-розвантаження товару, бо окремо вантажників у нас немає. Зате ми точно не триматимемо до ночі, не смикатимемо у вихідні, і будемо платити зарплату.

Саші я чесно розповіла, що доведеться її чоловікові робити, з скільки до скільки робочий день, яка буде оплата. Оформлятимемо все офіційно, щоб і стаж йшов, і з податками проблем не було. Вона наступного дня вже зателефонувала і сказала, що чоловік погоджується.

Два тижні Мишко звільнявся, а потім прийшов до нас. Я його лише зустріла та забрала папери на оформлення. Все пояснював йому мій чоловік. Увечері я запитала, що він думає про Мішу, якого бачив другий раз у житті, перший був на них із Сашою весіллі.

– Та складно поки що сказати, треба дивитися, – протягнув чоловік, але за його тоном зрозуміло було, що від працівника він не в захваті.

Вже за тиждень Мишко просто не з’явився на роботу. Нам із чоловіком обірвали телефон із магазину, що він не приїхав, товар не привіз, а на дзвінки не відповідає. З’ясувалося, що на базі він теж не був. Дозвонитися нього не вдалося ні мені, ні чоловікові.

Я вирішила набрати Сашу. У голові вже купа думок була, на дорогах дурнів багато, а він ще до машини не звик.

– У нього спину прихопило, з ліжка підвестися намагався і не зміг. Я налякалася, швидку викликала. Йому щось вкололи, щоб зняти біль, а потім він заснув.

Я з малим закрутилася і забула зателефонувати. Вибач, сама розумієш – на нервах, та ще й з малим на руках, – протараторила у трубку подруга.

– Це що, лікарняний оформляти? Він піде до лікаря чи що? – уточнила я.

– Навіщо до лікаря? – здивувалася Саша. – День-два відлежиться і вийде на роботу. Ти думаєш, таке вперше?

Ну хай так. Всі ми люди, всі можемо захворіти. За кермо сів чоловік, поки Мишко відлежувався вдома. Два дні перетворилися на чотири, але він таки з’явився на роботі. Щоправда, заявив, що ящики він не тягатиме, бо спину напружувати йому не можна ще кілька тижнів.

А хто ж буде? На базі, де ми закуповуємося, це нікому не потрібно, а в магазині у нас працюють дві жінки похилого віку. Їм ящики вантажити чи як? Чоловік у мене матюгнувся, але на базі за доплату домовився про навантаження, а в магазині цим займався сам.

До кінця місяця Мишко знову не з’явився, але тут хоча б попередив, що захворів, температурить. Увечері мені зателефонувала Саша.

– Та син зі школи заразу якусь приніс, усім сім’єю злягли, – поскаржилася вона.

Коли чоловік почув про чергове захворювання Міші, то вже відверто засміявс’.

– Я починаю розуміти його попередніх злісних начальників, – поділився він зі мною.

Мені Мишко як робітник теж не подобався. З усього місяця він нормально відпрацював лише тиждень, потім то вантажити нічого не міг, то взагалі на лікарняний пішов. Заробітна плата вийшла відповідна, тобто маленька.

– А я не зрозуміла, що це за незрозуміла сума прийшла чоловікові? – З обуренням зателефонувала мені Саша, коли ми перерахували Мишкові його першу зарплату.

Я терпляче пояснила, за що було знято гроші, як проводився розрахунок, і чому саме така фінальна сума. Секунд тридцять подруга мовчала, а потім вилила на мене такий потік неприємних÷ слів, що в мене аж вуха заклало.

Серед її зойку я змогла розібрати, що ми з чоловіком наживаємося на чужому горі, серця у нас немає, та щоб ми подавилися своїми копійками, і все в такому дусі.

– Я так розумію, що Мишко у нас більше не працює, – спокійно уточнив чоловік, коли я кинула слухавку та занесла подругу до чорного списку.

– Так, а ще в мене поменшало на одну подругу. Але це, мабуть, навіть на краще. Таких друзів за вухо та у музей.

Джерело