— У всіх моїх однолітків вже онуки є, лише я одна без онука сиджу, — вкотре почала скаржитися на життя Світлана Семенівна. — Щоб народити дитину, мені треба спочатку вийти заміж. З твоїм підходом до наречених я заміж не вийду, — відповіла Галина. — Так приведи такого, щоб я залишилася задоволена.

— І чим тебе Стас не задовольнив? Заробляє багато, не скупився, букети тобі дарував, без шкідливих звичок. — Це той, у якого син? Заради чого, мені з чужою дитиною няньчитися. — З чого це тобі з його сином няньчитися? У хлопчика мати є.

А Стас має свою квартиру. Тож якщо син приходитиме в гості до батька, ти його й не побачиш. — Стривай, стривай. Тобто ти хочеш кинути матір тут одну, а сама переїхати до чоловіка? А якщо мені знову стане погано? Хто мені допоможе? Води принеси! Галина дала матері воду, попередньо накапавши в склянку ліки.

Через три місяці: — Мамо, присядь, будь ласка. Постарайся не нервувати. Я вагітна, – повідомила Галина матері. Світлана Семенівна спершу завмерла, потім ожила. — Хто батько? Ти що, вирішила безбатченку плодити? Нагуляла? Як я людям у вічі дивитися буду? Ось так, мучся з нею,

життя і здоров’я на неї погроб, а воно… На якому місяці? У мене знайомі гінекологи є… Потрібно перервати вагітність! — Я наро джуватиму! — твердо сказала Галина, подаючи матері воду з ліками. — Ну доню, ми ж з тобою хотіли ремонт розпочати… — Це ти хотіла, мамо. І моя дитина ні тобі, ні твоєму ремонту не завада.

— Як не завада? – Так! Я виходжу заміж за Стаса і житиму з ним у його квартирі. А ти, щоб без мого дозволу, не сміла там з’являтися! Світлана Семенівна вчиться жити сама…

КІНЕЦЬ.