Я з нетерпінням чекала на зустріч зі своїм хлопцем, щоб розповісти йому чудову звістку про свою вагітність. І вже уявляла, як він зрадіє. Він кожного разу говорив про те, що мріє стати батьком. Однак вагітність під час навчання була трохи неочікуваною для мене. Сім’ю, дітей ми планували, коли обоє закінчимо навчання та хоч трохи влаштуємо своє життя. Але що поробиш. Я вже уявляла, як В’ячеслав не тямитиме себе від радості та міцно обійме мене.

Але мої очікування не виправдалися. Я не побачила на його обличчі радості. Навіть навпаки, після цієї новини він якось знітився. Я почала гірко плакати, а В’ячеслав повторював, що не бажає ставати батьком настільки рано. В нього попереду трохи інші плани, а вже згодом сім’я. Я надіялася, що він таки змінить своє рішення. Але наступного разу В’ячеслав просто запхав у мої руки конверт, у якому були гроші на аборт. Я так і не встигла сказати йому, що вже надто пізно. Та і я б ніколи не пішла на це. Так доля розвела наші шляхи. В’ячеслава я більше не бачила. Одногрупники подейкували, що він перевівся навчатись в інше місто.

Так я залишилася зовсім одна. І єдиними, до кого можна було звернутися по допомогу, були мої батьки. Почувши про вагітність, мама не могла повірити, що я, дівчинка із золотою медаллю зі школи, яка тільки-но почала пізнавати студентське життя, скоро стану мамою. А літом я народила двійнят.

Перший час я дивилася на них та плакала, адже не знала, як бути далі. Батьки сказали, що я повинна закінчити навчання. А оскільки двох виховати вони не в силі, то когось потрібно віддати в дитячий будинок. Пригадую, як медсестри з жалем в очах дивилися на мене, а потім просили подумати. Вони запевняли, що я все життя жалітиму про своє рішення. Мені й самій просто на шматки рвалось серце від однієї думки, що я повинна залишити когось із них. Але батьки були невблаганні, та й, окрім них, у мене більше нікого не було.

Тож я вирішила залишити дівчинку, а хлопчику обов’язково знайдуть хорошу, повноцінну сім’ю, адже йому необхідне чоловіче виховання. Батьки допомогли мені з вихованням донечки. Я назвала її Анею. Дівчинка росла дуже спокійною та здібною. Через три роки я зустріла іншого чоловіка, він одразу полюбив мою доньку.

Минув час. Зараз моя дочка навчається в університеті. І вона вже пів року зустрічається з хлопцем. Зовсім недавно Аня вирішила познайомити його з нами. Побачивши того парубка, я втратила дар мови. Одразу пригадала слова дочки про їхню неймовірну схожість. Хлопець розповів, що його біологічна матір ще маленьким залишила його в пологовому будинку. Але зайшлася сім’я, котра стала для нього рідною. Він довго розповідав про своє дитинство, юність, а я дивилась на нього і вкотре переконувалася – от і настав мій час відповідати за гріхи минулого. Як тепер сказати їм, що вони насправді рідні брат та сестра, не знаю. Порадьте, що робити?

Джерело