Того дня я випадково почула, як Орися Петрівна говорила моїй дочці: “Все твоїм буде! Тобі подарую!” А наступного дня вона покликала мене до себе в кімнату і вложила в долоньку каблучку з величезним камнем, і сказала піти до ломбарду. За неї й справді мені дали пристойну суму. Всю дорогу мене мучило одне й те ж питання.

Олені доводилося жити з дочкою у тісній однокімнатній квартирі. Своєї житлоплощі у неї не було, доводилося орендувати. Та й та квартира була сира та холодна, через що донька Олени часто хворіла.

Дівчинці було лише 4 роки, тому мати шукала собі роботу, яка дозволяла б проводити більше часу з Наталею. Олена виховувала доньку сама. Молодий чоловік, з яким у неї був роман, коли дізнався про цікавий стан, одразу зник. Від кохання не залишилося й сліду. А потім її девізом стало те, що вона сама з усім упорається. Допомоги їй чекати не було звідки.

Олена не соромилося будь-якої, навіть найтяжчої роботи. Ось і зараз вона влаштувалася доглядальницею. Орися Петрівна була вже у віці, погано пересувалась, тому доглядати за нею потрібно як за лежачою людиною. А це ой як нелегко. Але Олену це не турбувало. Вона встигала і кашу зварити і постіль змінити, а ще читала Орися Петрівна книги.

Син жінки зробив їй пристрій, за допомогою якого можна було пересуватися по квартирі. Завдяки такому уважному догляду жінка навіть підбадьорилася, навіть синові говорила: “Це все завдяки Олені. Ти не приїжджай, займайся своїми справами, у мене все гаразд”.

Виявляється, що її невістка не дуже прагнула відвідувати свекруху, не кажучи вже про те, щоб доглядати її. Син теж вів свій бізнес і не мав великої кількості часу. Він відвідував матір, але довго не затримувався. От і вийшло так, що довелося Орисю Петрівну доглядати сторонній людині. Пощастило їй, що Олена виявилася такою уважною та доброю. Та й сама господиня була не примхлива і Олену не ображала.

А що людині похилого віку потрібно, чисто, смачно, спокійно і душа радіє. “А ти доньку свою приводь сюди, Олено”. Невістка жінки любила подорожувати, берегла фігуру і взагалі любила жити для себе, дітей у них із сином Орисі Петрівни не було.

Господиня так полюбила дівчинку, що навіть почала називати її “моя онука”. Олена придивлялася до цього, вона дуже турбувалася про те, щоб син не подумав нічого поганого. Її все влаштовувало у цій квартирі, гарне відношення та зарплата.

Жінка так прив’язалася до Олени та її доньки, що одного разу сказала їй: “Олено, у мене є гарний будинок за містом, там вам із Наталочкою буде добре. А мене син цього місяця відправляє до санаторію. А дім я на тебе перепишу, синові він не потрібен, а невістці тим більше. Стоїть без господарів, лише руйнується. Будинок без людини не може.

Олені будинок у селі дуже сподобався. Він був добротний, навіть умови усередині. Видно було, що від кожної речі тут виходить сила. На городі Олена одразу посадила огірочки-помідорчики. А Наталя на свіжому повітрі розцвіла. Вона весь день проводила на городі. Якось Олена встала вночі попити води та зачепила шафу.

Із неї посипалися різні речі. Книги, простирадла, статуетки, щоб поправити шафу на місце Олені довелося викласти всі речі, вона була надто важкою, щоб самостійно поставити її на місце. Але на задній стінці шафи вона знайшла мішечок, що був прикріплений на цвях.

Жінка зняла мішечок, розв’язала його та побачила всередині прикраси та монети. Вони були темного кольору і нагадували дорогу біжутерію. Звичайно, речі красиві, такі, що очей не відірвати, але Олена все повернула назад. Вона була чесною людиною і на чуже добро ніколи не зазирала.

Вона взагалі переживала, що син Орисі Петрівни дізнається про її наміри переписати будинок на Олену, хотіла сама з ним поговорити та відмовитись.

Ось минув місяць, Орися Петрівна теж приїхала до села, жили вони дружно, перший урожай, посаджений власними руками, збирали.

Ось одного разу Олена зізналася господині, що випадково знайшла мішечок із прикрасами. “Ой, – сплеснула руками Орися Петрівна. А ми з чоловіком все обшукали, думали, що бабуся з собою забрала. Це не біжутерія, а справжнє золото та каміння дороге. Якщо здати до ломбарду, то надовго вистачить грошей. Тільки потрібно не все відразу, а по одній прикрасі. Навіть квартиру за ці гроші можна купити. Бо надто помітно буде”.

Через деякий час Олена випадково почула, як Орися Петрівна дочці її сказала: “Все тобі подарую, все твоє буде”. А потім попросила Олену віднести каблучку до ломбарду. І справді за неї заплатили великі гроші. Олена, повертаючись додому, думала – ось усе має Орися Петрівна. І прикраси і дім і син, а ось вийшло так, що така хороша і добра людина залишилася без уваги та турботи. І як пощастило їй, що вона на своєму життєвому шляху зустріла таку людину.

Як на подяку за ту чесність і те добро, з яким вона завжди ставилася до людей.

Фото ілюстративне

Джерело