Я родом з невеличкого села на Полтавщині. Після закінчення сільської школи, я вступив до столичного університету. Життя у великому місті-це як ковток свіжого повітря. Я не планував повертатися додому. Так і сталося. Після закінчення навчання, я знайшов роботу, зняв квартиру. Коли був час їздив до батьків допомогти по господарству. В 30 років я одружився. Маю двох дітей.

Два роки тому не стало мого батька. Ми довго намагалися його врятувати, але його не стало. Після смерті батька, я запропонував  мамі переїхати до нас до Києва. Моя дружина була не проти. Мама вперлася, що рідну хату покидати не буде.

А як же мій город, худоба? Я не якась там нікчемна хазяйка! Хороші господарі господарство не покидають!

Я знав, що у селі є бідові люди, які за гроші можуть прийти допомогти по господарству. Прополоти города, покосити сіно або допомогти викопати картоплю. Ось одного дня я домовився з такою жінкою, аби вона прийшла допомогти моїй матері.

Наступного дня мені подзвонила роздратована мама, і сказала, щоб більше жодних наймитів я до неї не кликав.

“Такої ледацюги на моєму городі я щоб не бачила, і перестань водити сюди всіх, кого шкодуєш”,-кричала матір. На лопаті гойдалася пів дня. Мені таких робітниць не треба.

Не хочу дивитися, як моя мама руйнує своє здоров’я через те, «що скажуть сусіди». Переїхати до неї також не можу. А моя дружина каже забрати матір силою. Вирішили, підмовити дітей, аби запросили  бабусю погостювати у нас в Києві. Правду кажуть, що зі старими, як з малими. Потрібно вигадувати всілякі трюки, аби досягнути свого.

КІНЕЦЬ.