Моя мама більше любить сина свого чоловіка, ніж мене, рідну доньку. Сумніви розвіялися після того, як вона мене відправила з дому, а пасинка прийняла. Тепер я розумію, що у мене сім’ї немає, а мамина сім’я – це її чоловік, мій вітчим, та його діти.

Рідного батька я не пам’ятаю, але судячи з маминих розповідей, людиною він був недоброю, і я маю дякувати богові за те, що його не знаю. Років із десяти у мене вже був вітчим, з яким особисто у мене склалися нейтральні стосунки.

Якщо вітчиму було, що сказати на мене, він говорив про це мамі. І називав він мене виключно «дівчинка» та «твоя дочка». Мені він сам нічого не говорив, але під його впливом від мами мені діставалося добряче. Вона мені постійно повторювала, що тата треба слухати, тата треба поважати, тата не треба засмучувати. Коли я казала, що в мене немає тата, тільки вітчим, вона мені казала, що я невдячна, вся у свого тата.

А я не розуміла, за що маю дякувати. За те, що мене народили? Так я начебто не просила. За те, що вітчима мати мені знайшла? І про це я також не просила. Після його появи моє життя не стало кращим.

Після школи я не поступила в університет – на державну форму я не пройшла, а платити за мене ніхто не збирався. Довелося тимчасово розпрощатися з мрією про вищу освіту та йти працювати.

Мені було дев’ятнадцять років, коли мама сказала, що я засиділася вдома.

– Ти вже доросла, і тобі пора йти у самостійне плавання. Ми, зрештою, ще не старі, ще для себе пожити хочеться.

Мама прямо сказала, що заважаю. Мабуть фактом своєї присутності у квартирі заважаю. Тому що, як тільки я влаштувалася на роботу, мені відразу сказали, що я повинна платити свою частину комуналки і скидатися на продукти.

А потім я з’їхала, тепер п’ять років живу окремо. Щоправда, поки що доводиться блукати по орендованих квартирах, накопичити на іпотеку не виходить. І зарплата невелика, і потреби якісь термінові завжди виникають.

Мама ж, яка мені зрідка дзвонить, каже, що проблеми загартовують характер. Вже їй-то, яка живе у спадковій квартирі своїх батьків, про труднощі відомо, так.

З мамою я майже не спілкуюся, але причиною став не мій переїзд, а те, що вже п’ять років на моєму місці живе син вітчима, який приїхав приблизно через місяць після того, як мама мене виставила. Хлопець всього на два роки молодший за мене. Але це не заважає йому жити у квартирі моєї мами, і займати кімнату, яку вона готувала собі під спальню.

Коли він тільки переїхав, ми з мамою ще підтримували якусь подобу спілкування, тому про його прибуття я дізналася.

– Він поживе у нас місяць-другий, доки не влаштується на роботу, – пояснювала тоді мама.

Хлопець не з’їхав через пів року, ні через рік. Мама навіть привід вигадувати не стала, просто заявила, що не зобов’язана переді мною звітувати, це її квартира, і їй вирішувати, що там житиме. Мені стало зрозуміло.

Нещодавно мама дзвонила з радісною новиною – вона стане бабусею, а син вітчима одружується. Навіть не треба гадати, куди він приведе жити свою молоду дружину.

Мені вже байдуже. Так, мати проміняла мене на чужого хлопця, сина вітчима, тепер це її сім’я. Он, бабусею стати готується. Я з нею підтримувала якийсь зв’язок, але тепер сенсу не бачу. Я хочу переїхати в інше місто і припинити спілкування з нею. Нехай собі живуть щасливо, але без мене.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

Джерело