Я давно мріяла мати свою дачу і ні від кого не залежати. Скажімо, мрія дитинства. Коли я вийшла заміж за Стаса, ми вирішили жити з батьками, поки піднімемося на ноги і купимо свою дачу. У нас зараз двоє дітей і вже тісно нам усім разом. Та й якщо чесно, то мати нам спокою не дає.

Завжди знаходить щось, щоб дати зауваження. Я завжди і не тільки я, і мій чоловік, завжди робимо щось не так, то пізно встаємо, то надто багато часу сидимо за телевізором, то довго обідаємо, і домашні справи так і залишаються. До речі, знайде за що причепитися до чого завгодно.

Нам зі Стасом це звичайно набридло, і я вирішили купити нашу дачу і жити собі спокійно, і щоб ніхто на нас не сердився; і давав хоча б спати нормально і без того ми багато працюємо, щоб нічого не потребувати; плюс дітей треба забезпечувати.

Мама прийняла цю новину дуже погано і скаржилася подругам, що ми їх покинули і що я погана дочка, бо знаючи, що після операції татові не можна робити будь-яку фізичну роботу, покинули його та пішли жити окремо. Я б із радістю з ними продовжила жити, якби вона так не мучила мене та Стаса. Все має міру і, якби збоку подивитися, ніби крім своїх онуків нікого не любить.

Те саме можу сказати про батька; він, звичайно, не як мама до всього чіпляється, але він і не суперечить їй. Мама сама мені не казала; сказала своїм подругам, а ті своїм, і так розлетілася історія. Коли моя подружка прийшла привітати нас із новосіллям, тоді й розповіла мені про це.

Я намагалася, і Стас теж знайти золоту середину, щоб нікого не образити, і щоб бути в добрих стосунках, але я не розумію маму, а мама мене; і так сталося, що у неї своя правда, адже себе збоку не бачить, а в мене – своя. Думаю, у таких випадках просто треба мережу та поговорити; можливо, вона мене зрозуміє, а я її.

Джерело