Бабі Олі було за вісімдесят, коли онук Артур попросив її віддати тому свій дім. Прийшов до неї і сказав: — Бабуся, справа до тебе є. Хочу одружитися з Ланою. З майбутньою свекрухою стосунки у них не склалися, а нам жити ніде. Бабо Олю, переїжджай жити до наших, а нам свій дім віддай. Ти тут одна, за тобою догляд потрібний, а з моєю мамою стосунки у тебе добрі.

— Не знаю, онуче. Одна тут, це правильно. Але й сама собі господиня. А там тільки під ногами буду плутатися. — Ну, з місяць ще час є. А ти поки що подумай. Наступного дня, увечері, їй зателефонував син. — Мамо, ну як тобі не соромно. Адже Артур твій онук, йому потрібна допомога.

Танька теж не заперечує твого переїзду. Забирай свою живність та переїжджай жити до нас. Ми тобі кімнату окрему дамо. Ми з Танею з ранку до вечора на роботі. Будеш сама собі господинею. Баба Оля змушена була погодитись. Свій будинок по дарчій передала Артуру, а сама занурила у вантажівку свою живність і нехитрий скарб, і переїхала жити до сина з невісткою та онукою Анею.

А Артур затіяв ремонт у її колишньому будинку, щоби оселитися там після весілля. Минали роки. Внучка Ганна одружилася і привела чоловіка жити до батьківського дому. Вечорами молодята окупували телевізор, дивилися свої фільми та позбавили бабусю цієї радості.

А ще у молодих у звичці було включати голосно музику. Сина, який до того час від часу ішов у запій, одного разу не змогли відкачати. Так і пішов на божий суд п’яним. Тетяна ставала все більш дратівливою. Ні-ні та й натякала свекрусі, що та затрималася на цьому світі. Баба Оля все частіше віддавалася сумним роздумам.

Вони з чоловіком завжди підтримували дітей, не шкодуючи сил. А тепер до неї нікому немає справи, тягар для рідних. Тільки й робити, що чекати, коли піде до свого Мишеньки. Він зустріне її звичними словами «Світло моїх очей, ми тепер назавжди разом».

Джерело