Ярослав в цей час снідав на кухні, тому я не хотіла, щоб поруч сідала моя мати, і поклавши все на піднос, я направилась в її кімнату. Та з порога почула: “Йди геть звідси! Чого дивишся? Це мій дім, і я роблю в ньому все, що хочу!”. – Мамо, але ж насправді ця квартира моя з чоловіком. Ми ж тебе забрали до себе! Невже ти нічого не пам’ятаєш? – подруги кажуть оплатити дім для літніх людей, а мені рука не підіймається.

В мене досить щасливе життя. Мій чоловік – чудова людина, Ярослав завжди мене підтримує. Зараз ми чекаємо на дитину, і це для нас щастя – адже нам уже по сорок років! Ось тільки є одне але…

На початку року ми дізналися, що моя мама занедужала. Я вирішила взяти її до себе – вона сама виростила мене, і покинути її я не можу. Чоловік погодився:

– А чому ні? Місця багато. Особливої ​​шкоди вона нам не завдасть, стара вже.

І ми взяли маму до себе. Поселили її в окрему кімнату, у призначені дні відводимо на процедури. Ось тільки новина про мій цікавий стан її чомусь не втішила. Дивно, вона ж дуже хотіла онука!

Але далі стало ще гірше. Мама може раптово заявити:

– Забирайтесь геть! Це мій дім!

А коли ми намагаємося її втихомирити, каже:

– Командуватимете у себе вдома! А тут господиня я!

Вона почала перекладати речі так, як їй хочеться. Це ще нічого, але ось те, що вона іноді виганяє мене за двері, понад мої сили! Мама часто просить мене допомогти їй пересунути меблі або віднести таз з білизною, а коли я кажу, що мені важко, каже:

– Невдячна! Я стільки сил на тебе витратила! А ти не хочеш допомогти!

Пояснювати їй, що я чекаю дитину, марно. Від такої обстановки я постійно ллю сльози, через що потерпає і дитинка в середині мене.

Ярослав вже починає виходити з себе:

– Я в неї то Сергій, то Андрій, то взагалі Микола! І вона постійно розповідає про твоє дитинство, ніби я – лише твій гість! У мене від її витівок нудить, я ледве тримаюся! Я, звичайно, все розумію, але боюся, що одного разу мій терпець увірветься!

Найбільше я хвилююся за свою дитину. Раптом мати вирішить, що вона чужа? І викине її на вулицю…  А я ж тільки на двадцятому тижні!

Хтось із подруг запропонував:

– Та здай ти свою матір у дім для людей похилого віку, і всі справи! Там про неї краще подбають!

Але я не можу так вчинити – по відношенню до мами це буде не гарно. Вона ж не покинула мене, коли я була маленькою. А батько взагалі у моєму житті ніколи не з’являвся.

А може, так буде найкраще для нас усіх? Може, й справді відправити маму до спеціального закладу, доки ми всі один одного не знищили?

Як краще вчинити? Не знаю…

Допоможіть порадою!

Фото ілюстративне

Джерело