Рівно рік тому ми з чоловіком зібрали речі для нашої майбутньої дочки, поставили в машину люльку, взяли теплий рожевий комбінезон і поїхали забирати нашу крихітку.

Через пів години я вже була в палаті донечки й навіть не могла уявити, що від сьогодні вона наша. Ми близько місяця щодня їздили більше, ніж сто кілометрів туди-сюди, щоб провідати нашу крихітку. Не менше часу зайняло й саме оформлення документів на опікунство. Але воно того однозначно вартувало.

Якою ж крихітною вона була, як тільки народилася. Та ми перший час з побоюванням брали її на руки. Я клала дівчинку собі на груди й уявляла, як би вона помістилася мені в живіт, якби її рідною матір’ю була я. А донечка, ніби відчуваючи мою любов, тихенько засинала на мені.

День, коли ми нарешті могли забрати донечку додому, був найщасливішим у нашому житті. Для нас це було неабиякою радістю, ми стільки часу чекали на неї, і ось вона на моїх руках. Можливо, колись наша донечка дізнається правду, але ми зробимо все, щоб вона завжди відчувала нашу любов та опіку.

Признаюсь, до сина я звикала близько двох місяців, а з донечкою мені вистачило тижня. Маленька, беззахисна дівчинка, яка назавжди стала частинкою нас. Я часто задумуюсь, що ж спонукає матерів залишати своїх дітей у пологовому будинку? Напевно, таке рішення дається їм нелегко і приймається ще задовго до появи дитини. Цікаво, чи виникає в них хоч найменше бажання поглянути на свою кровну дитину?

Думаю, якби вони глянули на своє немовля, то точно б ніколи не відмовилися від нього. Тільки подивившись раз на це неймовірне диво, ти більше не хочеш його покидати. А мабуть, так мало бути. Ця дівчинка мала стати моєю донькою.

Скільки радості, неймовірних відчуттів та емоцій. Бути мамою. Найпрекрасніше, що може трапитися в житті жінки. Хіба не так?

Джерело