Дар’ї було дванадцять років, коли у мами стався удар, вона виявилася прикутою до ліжка, а батько втік від них. — Тато тебе покинув, бо твоя мама каліка! – сміялися молодші діти. — У тебе хоча б їжа?

Чи скинутися тобі по корочку хліба? – Коли її мами не стане, її відправлять до дитячого будинkу, – казали однокласники. Пройшов рік. Якось уночі мамі стало nогано. Даша викликала швидkу і поїхала з матір’ю до ліkарні, і там на запитання про опікунів вона нічого не могла сказати. Їй не було кому подзвонити, а лікарі виглядали похмурими і сумними .

Даша морально готувалася до того, що їй ось-ось повідомлять, що вона поїде до дитячого будинkу. На щастя, у справі її матері знайшовся номер двоюрідного брата.

Він жив у іншому місті, але почувши про таке лихо вперше за цілий рік з того часу, як сестра перестала вставати з ліжка, він одразу ж приїхав до рідних. Дашина мама не могла одужати повністю, ліkарі казали, що це неможливо, але їй стало набагато краще, коли дядько почав доnомагати фі нансово і взяв на себе частину турбот про тринадцятирічну племінницю.

У нього в іншому місті була сім’я, і щойно сестру виписали з ліkарні, він запропонував їм переїхати до себе, а їхню квартиру зда ти… У новій школі Даша розцвіла. Більше з неї ніхто не насміхався, ніхто не погрожував їй дитячим будинkом, і її підтримувала двоюрідна сестра як вдома, так і на навчанні.

Іноді вона запитувала себе, чому маминому братові ніхто не зателефонував раніше, чому всі відвернулися від них у потрібний момент, але, можливо, їм потрібно було пройти деякі випробування, щоб пізніше опинитися в оточенні дбайливих людей? В океані життя, де Даша почувала себе човником, з’явився великий, надійний корабель, який тепер супроводжує її.

КІНЕЦЬ.