Мене звати Світлана, мені 20 років. Ніколи не думала, що моє життя може змінитися в одну мить. На ранок не cтaл0 мого батька. Не хочу нічого розповідати, але після його cmepтi ми з мамою залишилися одні. Ми взяли чимало кредитів, щоб оплатити моє навчання.

І щоб сплачувати борги, мені довелося знайти роботу. Але, як виявилося, це не так легко. У мене не було досвіду роботи та повноцінної освіти. За час пошуку я двічі потрапляла на недобросовісних роботодавців.

Моя тітка знайшла для мене роботу. Прибирання в супермаркеті. Мені підходив гнучкий графік роботи та зарплата. Так у мене вийшло працювати та навчатися.

Я поділилася цим тільки зі своєю подругою Іриною. А вона, замість зберегти це в таємниці, розповіла всім нашим одногрупникам. Відтоді ми перестали спілкуватися.

Всі мої одногрупники десь працюють. Але саме моя робота прибиральницею стала для одногрупників приводом для насмішок. Раніше для всіх я була дівчиною, яка жила в місті, а не приїхала з села, як інші. А тепер всі змінили свою думку про мене.

Мене не покликали на вечірку до Максима, а потім ще й заборонили іти з групою на випускний у ресторан. Адже вони не бажають бачити біля себе на світлинах з випускного прибиральницю.

Я намагалася їм пояснити, що не завжди я прибиральницею, а лише допоки навчаюся в університеті. Згодом планую навчатися за спеціальністю. Хоч в нашому місті з роботою непросто. У селі легше знайти роботу вчителя, але не тут.

Пройшов рік, а я не маю з ким вийти погуляти. Всі уникають мене, ніби я несповна розуму. Вони як малі діти. І як мені тепер бути? Моя мама сама не зможе платити аж цілих три кредити, тож звільнитися поки не вийде. Так я залишилася сама: без друзів, хлопця та прогулянок. От візьмуся за голову, тоді й гляну, хто мав рацію.

КІНЕЦЬ.