Марина міцно обіймала племінницю Ірину, яка гірко плакала…

– Ой, горе яке! Рік тому тата твого тільки поховали, а тепер ось Ніночка, сестричка моя люба, слідом за чоловіком вирушила! – казала вона, витираючи очі куточком чорної хустки.

Ірина плакала, весь її вигляд говорив про те, що вона зовсім загубилася у цьому світі і не знає, як далі жити…

– Ой, вона така наївна! Очі небесно–блакитні, відкриті, дивляться на світ довірливо і немов з подивом! І не має значення, що їй дев’ятнадцять років!

Насправді, Іринка – безпорадна й мала, не можна її одну в селі залишати. Пропаде ж! – міркувала Марина про долю племінниці.

Та ж, здавалося, була настільки засмучена, що просто байдуже дивилася в одну точку.

– Іринко, ти ось що, збирай речі, поїдемо в місто, будеш у нас жити! Ти ж завжди була мені як дочка! – запропонувала дівчині Марина.

Чомусь та стрепенулась, здригнулася, повернулася до тітки. На обличчі її вперше, за час, що минув після поминок, зʼявилася слабка посмішка:

– Тітко Марино, ви справді не залишите мене тут одну? Ви хочете забрати мене з собою у місто?

– Звісно, тільки не називай мене тітка, гаразд?

– Гаразд! – кивнула головою дівчина. – Називатиму просто Марина.

До речі, Марина була молодша за свою сестру Ніну на цілих десять років. Звичайно, тридцятип’ятирічній молодій жінці чути з вуст дорослої дівчини «тітка» якось не надто подобалося.

Ніна останнім часом дуже заслабла, і щоразу, коли дзвонила Марині, просила тільки про одне: подбати про дочку.

– Ти вже мою Іринку не залишай, якщо що… – говорила вона.

Марина вважала, що її сестра просто нагнітає обстановку, надто засмучена після того, як не стало її чоловіка.

– Хоч би словом натякнула, що вона так серйозно слаба! – схлипувала Марина, згадуючи всі дзвінки старшої сестри.

І звичайно, вона не могла порушити обіцянку, дану сестрі і привезла Ірину з собою до міста.

Віктор, чоловік Марини, з приводу появи у їхній квартирі нового члена сім’ї не надто зрадів, але загалом зустрів дівчину привітно, допоміг влаштуватися на роботу до себе в офіс секретаркою.

Все начебто було добре, Ірина виявилася гарною помічницею у господарстві, дуже акуратною.

– Видно, що Ніночка тебе всьому навчила! – нерідко хвалила Марина дівчину.

Але чомусь все частіше і частіше жінці почало здаватися, що Віктор їй зраджує. І не з кимось, а з її улюбленою племінницею!

Вона гнала від себе ці дикі думки:

– Цього просто не може бути, мені здається, Іринка і Віктор – рідні люди, вони не здатні на таку підлість!

Але ж факти нікуди не подінеш!

Вона помічала, як племінниця ніби ненароком торкалася Віктора, як дивилася йому в очі і посміхалася, підкладаючи чоловікові в тарілку найкращий шматок за обідом…

Марина за своїм характером була досить стриманою людиною, яка не схильна до імпульсивних вчинків. Вона вирішила не влаштовувати сварку, а просто спостерігати за Іриною та Віктором.

Якось вона повернулася з роботи раніше, і помітила, як ця парочка стрепенулася від її несподіваної появи.

На обличчях чоловіка і племінниці був справжній страх, коли вона з’явилася в кімнаті. Але окрім цього, більше причепитися було ні до чого…

Але далі більше! Одного разу вона у себе під подушкою знайшла чужу жіночу білизну! Це було вже прямим доказом!

Марина вискочила зі спальні і швидко попрямувала в залу. Чоловік сидів на дивані і перемикав пультом канали на телевізорі.

– Так, Вікторе, я хочу у тебе дещо запитати! – почала з порога Марина. – Яким таким чином під моєю подушкою зʼявився оцей предмет жіночого одягу?!

Марина, гидливо тримала двома пальцями білу мереживну річ.

– Гадки не маю! – на обличчі чоловіка було здивування.

– Треба ж! Я й не знала, що ти в мене такий артист! – хмикнула Марина.

І вона, так само тримаючи на витягнутій руці знахідку, рішуче попрямувала у кімнату племінниці.

– Ірино, мені незручно ставити тобі такі питання, але я змушена! Скажи, чи це твоя річ?

Марина чекала, що Ірина засоромлюється, почервоніє, почне відмовлятися, збреше врешті–решт! Але нічого схожого не сталося!

І тут племінниця раптом розплакалася!

– Марина, чесне слово, я не хотіла! Він так хотів кохання, казав, що виставить мене з дому! Я просто не можу йому відмовити!

Дівчина гірко плакала.

– Та кому ти віриш? – закричав з порога Віктор. – Вона все нахабно бреше! Це вона до мене чіплялася…

Марина була приголомшена. Не знала, кому з цих двох вірити.

– Ти хочеш сказати, що дівчина, сама залізла в ліжко до тебе? – обурилася Марина, стаючи на сторону племінниці.

Жінка не стала слухати жодних пояснень від Віктора, а зібрала його речі і виставила з дому. Чоловік мовчки махнув рукою.

– Тобі хіба доведеш! – сказав він і поїхав з речами на дачу.

Невинна племінниця, залишилася з Мариною у квартирі.

Вдома стало тихо й тужливо. Чоловіка не було, а Іра пропадала десь цілими днями, включаючи вихідні. А у вухах Марини все стояв голос Віктора:

«Та вона все бреше! Це вона до мене чіплялася…»

– А якщо все не зовсім так, як я собі придумала. Адже досі Віктор не давав жодних підстав сумніватися в його вірності. Ну не було за ним такого, щоб він за юними дівчатами бігав.

І Марина вирішила простежити, де проводить вільний час її наївна племінниця.

Все стало зрозуміло, коли Іра сіла у приміський автобус, що їхав у село, де знаходилася дача Віктора й Марини.

Жінка дочекалася наступного рейсу, доїхала до села і манівцями дісталася до їхнього дачного будиночка.

Вікно було відчинене і з кімнати долинали голоси її чоловіка та племінниці.

– Віктор, ти повинен на мені одружитися! Я тебе люблю! Давай, разом жити! Чому ти дозволив Марині так зробити? Чому ти живеш на дачі, а вона в квартирі? Це несправедливо. Давай, одружимося, Маринку виставимо на дачу, а я тобі дитину народжу! – чувся голос улюбленої племінниці.

– Ти сама чуєш, що ти верзеш? У мене з тобою випадково все вийшло! Один раз! І тепер я розплачуюся за цей раз усім своїм життям? – закричав Віктор.

– Ну ось бачиш, раз так сталося, то давай одружимося, будемо жити разом! Переїдемо у квартиру!

– Та що ти заладнала – разом, квартира! Я Марину люблю! І розлучатись з нею не хочу, а тим більше виставляти її з квартири! За кого ти мене маєш?!

Марина не чекала закінчення цієї розмови. Вона вже зробила для себе висновки про свою улюблену племінницю, і тепер прямувала додому.

Коли Ірина повернулася до квартири Марини, на порозі вже стояли її речі, акуратно спаковані в валізи.

– Іди! Я не хочу тебе бачити! – різко сказала племінниці Марина. – Я так любила тебе, намагалася зробити для тебе все! Але тобі все одно на почуття інших, тобі всього лише була потрібна квартира в місті.

Ірині нічого не залишалося, як повернутися у рідне село в батьківський дім.

Марина все ніяк не могла зрозуміти, звідки в такій милій, як їй здавалося, вразливій дівчинці стільки підлості.

Десь через тиждень їй на телефон подзвонили із незнайомого номера.

– Марина Іванівна? – пролунав жіночий голос на тому кінці слухавки.

– Так! – здивувалася Марина і замовкла в очікуванні.

Дзвонили з лікарні.

– Ваш чоловік дуже слабий… Не даємо прогнозів…

Марина ахнула і одразу кинулася до лікарні. Але її не пустили до чоловіка.

– Нам вдалося стабілізувати стан. Поки що, до завтра потримаємо під наглядом, а потім переведемо в кардіологію, – сказав лікар.

Наступного дня Віктора перевели у спільну палату і Марину пустили до нього ненадовго.

Побачивши у дверях дружину, Віктор не міг стримати сліз. Він лежав на білих простирадлах білий, змучений і такий рідний.

– Мариночка! Ти прийшла! – одними губами прошепотів він.

Марина підійшла, взяла його теплу руку і притиснула до своєї щоки.

– Вікторе, я так злякалася! Мені стало страшно, коли я подумала, що тебе не стане! Я б сама, мабуть, тоді не витримала!

– Пробач мені, Маринко! Я тебе дуже люблю, давай почнемо все заново, – прошепотів Віктор.

– І я люблю тебе, Вікторе!

Жінка раптом зрозуміла, наскільки дорогий їй цей чоловік. Найдорожчий на світі. І вона не хотіла втрачати його через недолугу племінницю.

Після виписки з лікарні Віктор повернувся додому. Здається, що їхнє сімейне життя з Мариною заграло новими фарбами. Зараз у них нова радість: незабаром народиться довгоочікуваний малюк. А про той розлад, що внесла в їхній дім племінниця, вони і не згадують.

Іра ж поїхала у своє рідне село. З нею Марина не спілкується, але обережно у старих знайомих цікавиться, як живе її племінниця, чи все в неї добре.

– Та облиш ти за неї переживати! Це вона на вигляд така вся ніжна й зворушлива! А насправді – вся наскрізь фальшива! Анатолія – фермера нашого пам’ятаєш? – сказала їй колишня однокласниця Ольга.

– Ну, пам’ятаю, звісно! Молодець, мужик! Розкрутився! Дружина в нього, троє дітей!

– От–от! Так вона його від цих трьох дітей повела! Прийшла до його дружини і заявила: я від вашого чоловіка дитину чекаю!

– Так Ірина вагітна, чи що? – стрепенулась Марина.

– Ага! Аякже! Вона заявила Анатолію, що в неї все припинилося через нерви. Але той – не дурний, поїхав у лікарню і дізнався, що нічого не було! Тож будь впевнена – не пропаде твоя Іринка!

– Що ж! Оце так і племінниця в мене! У кого вона у нас така – не зрозумію! – зітхнула Марина.

КІНЕЦЬ.