– Маринко, сьогодні з головою сільради розмовляла. Сказав, син його, Мишко, око на тебе поклав. Одружитися хоче!

– Мамо, ти чого, який Мишко? Та навіщо він мені потрібен, він мені зовсім не подобається, заміж ще виходити.

– Та хто тебе питатиме! Ти в дзеркало глянь на себе, красуня теж мені знайшлася, син голови їй не пара! Та кому ти тут потрібна, у нашому селі! За Василя–гультяя в кращому разі світить тобі заміж вийти.

А з Мишком, як сир будеш в маслі кататися! Ти школу закінчила, не поїдеш вчитися, грошей у нас немає на це. Будеш на наших харчах тут сидіти.

Дояркою може візьмуть, чи підлогу мити у лікарні, там зарплата копійчана. А у нас ще двоє хлопців, не забувай. Нам із батьком їх виростити треба.

Голова він обіцяв корову і зерна дати, якщо все налагодиться. Уявляєш, корову! Молоко, олія, сир свої будуть продавати надлишки зможемо. Допомога яка сім’ї.

А ти тут впираєшся. Цяця знайшлася. Ми тебе виховали, душу вклали, тепер твоя черга обов’язок свій як дочки повернути.

– Це що ж, ти мене віддаєш за корову і мішок зерна?!

– Що ти несеш, недолуга, не продаю я… Взаємовигідний обмін це!

Марина заплакала. Вона не хотіла заміж за Мишка. Вона його з дитинства не любила. Нахабний, задиристий, та ще й пухкий. Той ще наречений.

– Не піду я за нього заміж! Неприємний він мені! Хочеш, сама за нього виходь, і корову не забудь прихопити!

Марина вибігла з хати.

Вона побігла до бабусі Ніни, яка жила за кілька хат від них. Бабуся не ладнала з мамою Марини, своєю невісткою.

З перших днів знайомства не злюбили вони одна одну. Спочатку жили разом, а потім син із невісткою перебралися до тітчиної хати.

Марина любила бабусю, а та її. Завжди можна було прибігти до бабусі й розповісти, що на душі.

Та завжди уважно слухала й заспокоювала, давала поради. Для Марини у неї завжди були припасені улюблені шоколадні цукерки.

– Баба Ніна, мати мене за мішок зерна й корову заміж за Мишка віддати хоче!

– Ох, дає Зінка! Нам таких наречених і задарма не треба! Глянь, яка ти красуня, та кожен хлопець з радістю одружиться з такою, за честь йому буде!

Зінка завжди корислива була. Не печалься, онучко, без твоєї згоди весілля не буде. Тобі вчитися б треба, а не дояркою працювати.

– Бабусю, дуже мені подобається зачіски різні робити. Я дівчаткам такі коси плету, і локони роблю, задивитися можна.. От би навчитися перукарській справі.

– У місті є такі училища, треба туди тобі, онучко. І там потім і лишатися.

– Та грошей же ж у нас нема, мати сказала, що я і так тягар у сім’ї, братів їм піднімати треба.

– Гроші не проблема. Є тут у мене дещо.

Бабуся полізла в скриню і дістала якусь коробку. Марина відкрила її й ахнула. Там були гроші…

– Ось, назбирала з пенсії, картоплю продавала свою і відкладала. На перший час тобі вистачить. Ось ще золота монета, від матері мені дісталася. Можна продати і добре взяти за неї.

– Бабусю, та як же це… Всі гроші мені віддаси… А сама як жити будеш?

– Та чи багато мені тут треба? Проживу спокійно. Пенсії вистачить, город, курочки. А тобі, онучко, їхати звідси треба. Автобус у місто щодня ходить. Збери речі тихенько, і їдь. Матері не кажи нічого, записку залиш, що вчитися поїхала. Що вона тобі зробить? А так життя не буде тут тобі.

Марина так і зробила. Зібрала свій нехитрий скарб, і тихенько пішла. Автобус повіз її в нове життя…

…Пройшло 5 років.

– Бабусю, ось тобі гостинці, тримай. Хустка, мед, і багато чого ще.

– Ой, онучечко, та навіщо так багато всього, мені й хустинки вистачило б… Ой, а ти вагітна? Внучко… Радість яка… Ну, розказуй, як із чоловіком живете, що у світі нового? Скільки це ми не бачилися, вже два роки?

– Так, бабусю. П’ять місяців вагітності вже. Іванко мій радий. Живемо добре з ним, дружно. Ось нещодавно їздили в Париж, уявляєш? Я брала участь у конкурсі перукарів і перемогла. Він зараз поїхав у справах, не зміг до тебе приїхати, хоча дуже хотів.

Як там батьки, брати? Я в той раз як приїжджала, стільки всього наслухалася від матері. І що я зрадниця, і що я нікудишня, допомоги ніякої від мене.

– Зінка не змінюється… Батько твій слабий, Маринко.. У лікарню їхати категорично відмовляється… А ти молодець, свого домоглася, професію вибрала до душі!

– Батько упертий завжди був… Схожу я до них, напевно, провідаю… А то на душі неспокійно.

Марина повільно підходила до батьківської хатки. Минулого разу їй були не раді, може зараз щось зміниться.

Вхідні двері були відчинені. Марина тихенько зайшла. Батько лежав на ліжку, а над ним нахилилася мати.

– Хто це там? Маринка, ти чи що? З’явилася, блудна дочка? О, та ти вагітна… У подолі принесла, значить? До батьків вирішила заявитись? Нам таке не потрібно, самим їсти нічого. Іди туди, де була всі ці роки.

– Мамо, привіт. Що з батьком? Щось серйозне? Лікаря викликали?

– Та який тут у нас лікар, всі розбіглися, фельдшер один…

– Давай я знайду машину, і в місто його відправлю. У мене лікар знайомий є, в лікарню покладуть батька, обстежать.

– Бач, лікарі в неї знайомі. Звідки? Ти ж ніхто, і звати тебе ніяк. Ось вийшла б тоді за Мишка, і горя не знали б. Він одружився, дружина гарна, одягнена вся, в золоті ходить… Сваряться вони, правда, але це нічого, зате багато живе.

– А я одружена, мамо, за хорошою людиною, Іван звуть. Допоміг він мені дуже, і його батьки добре ставляться. У мене свій салон краси в місті, я стала відомою перукаркою.

– Чуєш, батьку, Маринка наша в люди вибилася, а нас і знати не хоче, ми ж прості селяни, злидні.

– Мамо, ну що ти говориш. Я допомогу пропоную. У нас є гроші, допоможемо, звісно!

Батька відвезли у місто, пролікували, Марина купила йому путівку в санаторій.

– Зінко, звідки це у вас гроші знайшлися, чоловіка по санаторіях возите?

– Маринка наша розбагатіла, майстриня вона гарна у місті, до неї всі багатії стригтися ходять. От і допомагає нам. Це її обов’язок, ми її виховали. В місто кличе, та куди ми звідси. Телевізор новий купила нам, хлопців одягає, взуває, гроші дає.

Я пальто в неї попросила на день народження. Все життя мріяла.

– Ох, Зіно, тягар такий взяла на себе Маринка.

– Який ще тягар? Хай допомагає, сама багато живе, не поменшає в неї… Он народити повинна, бабусею я стану… Ох, роки летять… А ти, сусідко, за своїми дітьми йди дивися, а то бачу, що заздрість тебе допікає.

Це наша з чоловіком заслуга, що Маринку виховали, людиною стала.

Сусідка похитала головою і пішла далі.

У Марини народилася дочка, назвали Ніночкою, на честь баби Ніни. Все життя Марина була вдячна бабусі за те, що любила, допомагала, підтримувала.

Коли баба Ніна взяла вперше на руки правнучку, то заплакала від щастя.

– Ну, все, тепер можна й піти. Я така рада, онучко, що в тебе все добре склалося в житті. Дивись, що у мене є. Це твоя лялька, ти в дитинстві любила гратися з нею. Я сховала її, коли ти підросла. Тепер ось дочці твоєї дістанеться… І ще… Ось…

Бабуся розгорнула газету, а там лежали улюблені шоколадні цукерки Марини.

– Бабусю… Ти все пам’ятаєш… Дякую тобі, рідна… Я така рада, що ти в мене є! Ходімо пити чай, поки Ганнуся спить…

КІНЕЦЬ.