Василь збирався у відрядження. Точніше його речі збирала дружина Марина, бігаючи по квартирі, складаючи сорочки та краватки, а чоловік керував цим процесом із дивана.

– Васильку, курочку класти?

– Я ж сказав – ніякої їжі. Я поїздом їду, щось куплю там. І взагалі в дорозі їсти не дуже хочеться.

– Ну може хоч бутербродик?

– Нічого! Все купити можна, та й їхати недовго.

Зрештою сумка була зібрана. Василь поправив краватку, надів піджак, схаменувся:

– Костюм спортивний поклала? Кросівки? На тренування ходити і в зал, там, кажуть, спортзал просто прекрасний… Займатимуся.

Марина недовірливо хмикнула:

– Ну якщо займатися… Поклала, не хвилюйся, внизу. Шкарпетки, футболки там же.

– Ну добре, присядемо на дорогу.

Обійнявши дружину, він підхопив досить важку сумку і закрив вхідні двері. Настрій був чудовий. Саме його направили на підвищення кваліфікації, що швидше за все дасть підвищення.

Та й саме навчання просто свято якесь: готель, басейн, спортзал, і все це у мальовничому місці. Просто курорт. З’їдуться представники з усіх регіонів, найкращі з найкращих, і він серед них.

Та й від дому відпочити не завадить, а то щодня одне й те саме.

До того ж він злукавив, сказавши дружині, що відрядження на тиждень.

Захід запланований всього на чотири дні, а ось три дні він планує провести у Галинки, чудової молодої і бешкетної співробітниці банку, з якою він за збігом обставин познайомився біля сміттєвих контейнерів, розташованих у дальньому кутку їхнього двору.

Галинка жила на сусідній вулиці, навпроти них. Такий самий будинок. Такий самий двір. Дуже зручно.

Він час від часу навідувався до неї. Легка, смішна Галя була не проти приємних зустрічей. Треба ж так пощастило. Його колега мотається до коханки на інший кінець міста, на одну дорогу пів години йде. А тут все у пішій доступності.

Моральний аспект Василя майже не бентежив. Він не йде нікуди, сім’ю не кидає.

Трохи відволікається для підняття настрою й тонусу. Має право через стільки років шлюбу.

Так і дивися старість наздожене, там не до пригод буде. А йому й згадати нічого.

Його фото як він сів у поїзд було надіслане за двома адресами.

Коханій дружині з лаконічним підписом: «Їду».

І Галинці з ніжним: «Усього чотири дні до зустрічі з тобою. Сумую дуже».

Василь уже не міг згадати, як зародилася ідея продовжити відрядження та провести цей час у Галини. Можливо, вони обоє втомилися від коротких зустрічей, а тут така можливість.

Разом усе продумали до дрібниць. План був ідеальний і простий. Осінні дні не дуже для прогулянок, тому вони замовлятимуть їжу додому і взагалі не виходитимуть з квартири.

Машину він поставить на парковці за містом, щоб ніхто не бачив.

Галинка забере його на своїй, а потім у неділю, як нічого й не було, Василь повернеться з відрядження у рідну квартиру.

Чотири дні пролетіли непомітно. Відпочилий, повний сил і нових ідей їхав Василь назад у рідне місто.

Як добре, що вони так вдало все придумали. Ще кілька днів без дітей, уроків і надокучливої дружини. І навіть без роботи. Чи це не щастя?!

Галинка чекала його на парковці. Радісна, вона підбігла до нього, почала цілувати. Давно його ніхто так не зустрічав…

Співробітник парковки дивився на них із неприхованим інтересом.

Напевно, думав, як пощастило Василеві з такою молодою та цікавою супутницею.

Галя тим часом шепотіла йому на вухо, що приготувала до його приїзду найсмачніше м’ясо, його улюблений салат, а ще… Дещо мереживне… Що йому сподобається…

– Ах ти ж! То поїхали швидше, чого ми чекаємо? Давай я за кермом.

– А ти чого більше хочеш, м’ясце чи… – кокетливо хихотіла Галя.

– Все хочу, все й одразу… Поїхали!

Біля самого будинку у Василя задзвонив мобільний.

Начальник повідомив, що у них проблеми і він чекає усіх на термінову нараду. Дуже термінову. Прямо зараз.

Василь кинув телефон від досади.
Пристрасно поцілувавши Галинку і пообіцявши повернутися в найкоротший термін, він погнав на роботу.

Там він пробув майже до ночі. День був безповоротно зіпсований.

А найсумніше, що проблеми не вирішилися і займали всі думки Василя…

Двічі він прокидався серед ночі. Чужа постіль здавалася незручною, подушка жорсткою, а сумніви і переживання надокучали йому зсередини.

Випливли неприємні та досить критичні помилки, допущені в тому числі і співробітниками його підрозділу.

Якщо він не придумає спосіб все залагодити, то доведеться забути не лише про підвищення, а може й взагалі про роботу в цій організації.

Василь раптом усвідомив зміст народної мудрості «Вдома й стіни допомагають».

Чужа квартира, чужа жінка, якій за великим рахунком байдужі його проблеми.

Вдома він би насварився на дружину, і спокійно займався б своїми справами, впевнений, що ніхто його не потурбує.

А тут Галинка, яка чекає його уваги, спілкування і взагалі розраховує на приємне проведення часу. Жаль, що не можна повернутися додому прямо зараз…

Невиспаний і злий Василь після сніданку сів за комп’ютер подруги і пів дня просидів там, не підводячи голови, лише зрідка відволікаючись на телефонні дзвінки.

Галя сумувала…

На боязкі спроби привернути його увагу Галя чула невиразне:

– Галочко, не заважай, тут дуже важлива справа. Подивися серіал поки що. А краще звари мені каву. І що–небудь на обід гаряче…

– Запросила в гості мужика називається, – подумала Галя. – І одразу домогосподаркою стала.

Галя була незадоволена і збентежена.

До вечора у проблеми почало вимальовуватись цілком реальне рішення.

Василь практично обладнав собі робоче місце за журнальним столиком Галини.

Дзвінки, сварки з колегами, стукіт клавіатури, кавові чашки наповнили затишну квартирку.

Остаточно втомившись від ролі жінки “принеси–подай” Галина вручила Василеві два пакети сміття.

– Зроби перерву і сходи викинь це! – сказала вона. – А по дорозі назад хліба купиш. Раз у нас таке сімейне життя, то будь ласка, допомагай.

Василь хотів протестувати, але вирішив не гаяти часу. Адже все одно доведеться це зробити.

Швидким кроком він вийшов з квартири і попрямував до сміттєвих контейнерів, продовжуючи обговорювати по телефону свої робочі справи.

Викинувши сміття, він купив хліб у магазинчику неподалік і таким же швидким кроком подався назад.

– Цікаво, чи скоро вечеря? – мрійливо подумав Василь. – І що там моя кохана Галиночка наготувала сьогодні…

Він дуже зголоднів. Заглиблений у свої думки, Василь не помітив, як подолав кілька сходових прольотів.

Посмикав ручку. Двері були зачинені.

– Ну треба ж, Галя уже й двері замкнути встигла! – подумав чоловік. – Я ж сказав, що швидко буду!

Він нетерпляче кілька разів натиснув на кнопку дзвінка.

Двері широко відчинилися. Василь глянув перед собою й очам своїм не повірив!

– Як таке може бути? – тільки й пробурмотів він.
Дружина Василя широко відкритими очима дивилася на чоловіка, який стояв на порозі в спортивному костюмі і з буханцем хліба в руці.

Чоловік, який мав повернутися з відрядження тільки завтра… Чоловік у домашніх капцях у середині жовтня…

Василя пройняв піт. Він зрозумів, що проколовся. Відволікся. Запрацювався.

А ноги ж пам’ятають… Автопілот привів його знайомою дорогою. Дорогою, якою він ходив усі довгі десять років, які прожив у цьому районі. Того єдиного дня, коли саме сюди йому найменше варто було приходити…

Він поклав телефон у кишеню. Треба було щось сказати. Марина мовчала й чекала. Краще б сварку влаштувала.

– Привіт! А я хліба купив, – промимрив він перше, що спало на думку, і простягнув їй буханець…

…Марина швидко дізналася всю правду про пригоди чоловіка і розлучилася з Василем.

Галинка коханця не прийняла, бо зрозуміла, що не готова до сімейного життя.

Василь переїхав в інший район і дав собі обіцянку ніколи не заводити коханок поряд з будинком…

КІНЕЦЬ.