Ми з чоловіком живемо у Києві. Маємо свою невелику, але затишну квартирку. 5 років тому у нас народилася донечка. Нашому щастю не було меж. Здавалося, тепер життя нагадуватиме казку.

Поки що не почалася війна. Досі не віриться, що це відбувається з нами… тепер ще й зі світлом таке лихо. З маленькою дитиною нелегко впоратися без електроенергії.

Холодним же її не годуватиму. Свекри нам спокою не дають, постійно повторюють: – Олено, ну чого вам сидіти у місті?! Роботи в тебе зараз немає, Дашу в садок не возиш — перебирайтеся до нас на зиму. В нас і світло, і газ.

—Справді, невістка! Та й за містом якесь повітря свіже! Дитина побігає, пострибає собі у дворі. І чого ж я не погоджуюсь на таку “щедру” пропозицію? Все дуже просто, крім світла та газової плити з піччю там більше нічого немає! Жодних умов для комфортного та зручного життя.

Навіть туалет на вулиці! Свекри не бідні люди, та й мій Миколай їм допомагає грошима, тому вони могли б давно перетворити свою халупу на розкішний заміський будиночок, ось тільки надто ліниві для цього . Треба майстрів пошукати, прибирати потім за ними все безладдя. А навіщо, якщо їм так добре?

Але я на таке не підписувалася! Краще я дитині на свічці чайок грітиму, ніж вестиму її взимку в туалет, збудований з чотирьох дерев’яних дощечок.

З кожного лужка дме так, що можна собі застудити все на світі. Пробувала говорити про це з Миколою, хай би хоч він своїм батькам натякнув, що не можна у 21 столітті жити так, ніби на дворі середньовіччя. — Олено, не наша це справа! Нехай живуть так, як їм зручно. Може і так!

Але як їм пояснити, що я щоразу змушую себе навідатися до них у гості, хоч би на один день. Про жодні 3 місяці і мови бути не може… Як же бути? Не хочу кривдити свекруху. Вони добрі та милі люди, але жити за таких умов із донечкою не збираюся!

КІНЕЦЬ.