Михайло перед Новим роком повертався з рейсу. Додому залишалося всього декілька кілометрів. – Я ж про подарунки забув! – раптом згадав чоловік. Вже у свуоєму місті він зупинився біля магазину, та купив доньці та дружині подарунки. За годину Михайло вже стояв біля дверей своєї квартири. Чоловік відкрив замок своїм ключем, зайшов в коридор. – Кохана, я вдома! – гукнув він. Ірина вийшла на зустріч чоловіку. – Щось сталося? – здивувався чоловік, помітивши, що дружина дуже схвильована. Михайло ще не здогадувався, який сюрприз йому приготувала дружина

Перед Новим роком дружина піднесла Михайлу сюрприз, та такий, що хоч плач. За плечима двадцять років спільного, як йому здавалося щасливого життя, красуня донька, що вискочила заміж і подарувала їм онука. Чого ще треба? Живи та радій.

Але не все так було безхмарно. Михайло старався для сім’ї, багато років далекобійником працював, місяцями вдома не бував, аби його родина нічого не потребувала.

А виявляється за його спиною його улюблена дружина роман завела давно, а йому локшину на вуха вішала: “Сумую, чекаю, подушка від сліз промокла …” Все сталося як в анекдоті: “І повернувся чоловік раніше, ніж звичайно з відрядження …”

Сварки влаштовувати не став, мовчки зібрав речі, документи, сів у машину і поїхав. Виїхав за місто і став. Руки тремтять, зрозуміти не може, як таке могло статися.

Все у будинок, все для сім’ї. І відпочивати дружину з донькою відправляв, машину купив, і ремонт зробив у квартирі. Час настав, дочку заміж віддавати, він таке весілля зробив.

З кожної поїздки подарунки привозив, дзвонив кілька разів на день, сумував, а вона за його спиною шури-мури крутила. Ось і вір жінкам!

Звісно, всяке буває, і чоловіки не ідеальні. У багатьох в дорозі подружки є. Але він тримав себе в руках, любив свою дружину, беріг почуття. А виявилося все дарма.

Завів машину, а куди їхати не знає. Думки в голові заважають, зобраза і розчарування все заглушає. Нічого кращого не вигадав, як поїхати на малу батьківщину. Дорога далека, кілометрів триста доведеться відмахати, та й нехай. Далі від будинку, точніше від колишнього будинку та від колишньої дружини.

Телефон надривається. Двадцять пропущених. І дружина, і дочка телефонують. Михайло телефон вимкнув, нікого чути не хоче.

Перед очима все життя миготить. Ось із ЗАГСу виходять, ось доньку з пологового будинку забирає, ось у перший клас її ведуть, ось він із букетом із поїздки повертається… Все добре, добре, світле. Як же так вийшло, що за всім цим не побачив, що його дружина вже й не любить.

Теща, царство їй небесне, не раз свою дочку сварила: “Не в грошах щастя. Втратиш чоловіка. Негоже, що він місяцями вдома не буває. Так сім’ї-то і розпадаються.” Як у воду дивилася.

Йому й раніше натякали старенькі місцеві, але він не вірив. Жодного разу нічого не відчув, не помітив. А тепер ось їде, куди очі дивляться.

Не факт, що будинок його у селі стоїть ще. Років десять не був. Може й село вже все розвалилося. А він їде взимку та під Новий рік. Подарунок йому чудова дружина піднесла, не чекав навіть.

У придорожньому магазині закупив продуктів, кидав усе поспіль, начебто їде туди, де магазинів не існує. А виявилося, мав рацію. З траси звернув у поля. Більшість шляху відмахав, тепер полями.

Раніше тут села одне за одним були. А зараз лише рідкісні вогники миготять. Погода змінилася. Пішов сніг, почав гудіти вітер. Але дорогу Михайло добре пам’ятав. Любив він своє село.

Мама його так і не переїхала до нього в місто, одна доживала. Він у неї був єдиною та пізньою дитиною. Любила його, не хотіла йому заважати. У душі він її розумів, що важко відриватися від рідної оселі, де все життя прожив, але її шкодував, хотів їй кращого життя. Але вона в жодну. “Вдома мені легше, все рідне. А там я зачахну в ваших містах. Краще не піднімай мене з місця.”

Так і не стало її там. Він проводив її в останню путь, будинок закрив і більше жодного разу туди не їздив.

Завірюха посилювалася. Залишилось десять кілометрів до місця. Вогники сіл ставали все рідше і рідше. Ось за поворотом має бути його село. Насилу він проїхав рідною вулицею. Багато вікон чорніли. Багато будинків були залишені. Лише біля дороги в оселі світили вогні.

Ось і його рідний дім. Покосився паркан. Дошки на забитих вікнах трималися ще. Він пройшов до хвіртки. Ворота були прочинені, він дістався ґанку. У потайному місці знайшов ключ. Тут, у селі, мало хто закривав на замок, тільки їдучи, знайшов його в комірчині. Величезний амбарний замок виглядав смішно на легких дверях, які при необхідності легко було зняти з петель.

Насилу замок піддався, і Михайло зайшов у будинок, висвітлюючи собі шлях ліхтариком. Намацав вимикач, і в оселі засвітилося світло. Все було так само, як у той день, коли він поїхав. Тільки сиро, запорошено і порожньо було тут без його рідної мами.

Насамперед він приніс із сін дров. Там завжди був запас сухих дров. Розтопив грубку. Михайло знайшов відра і набрав води у колонці, яка, незважаючи на занедбаність села, ще працювала. Налив води в чайник і в каструльку, поставив у грубку.

Незабаром вода закипіла, і Михайло налив її в таз, узяв ганчірку і почав витирати пилюку. До праці він був привчений з дитинства, завжди допомагав матері і не нехтував жодної, навіть жіночої роботи.

Хвилин через сорок у будинку запахло чистотою, стало тепло. Михайло виклав на стіл куплені продукти. Нарізав ковбасу, сир, хліб, відкрив тушонку, посмажив яєчню.

Годинник, який він завів, пробив одинадцяту годину.

-Ну, ось, незабаром і Новий рік. Нове життя починатиму. Як поки не знаю. Але ранок вечора мудріший, як казала моя мама. Завтра думатиму. А зараз треба й старий рік проводити.

Михайло дістав куплене ігристе, але не встиг відкрити, як у вікно різко та голосно застукали. Він зненацька навіть здригнувся.

-Отже, хтось у селі ще живе, не всі поїхали, – і Михайло пішов відчиняти двері. До кімнати зайшла жінка. Обтрушивши сніг з шалі, накинутої на плечі, вона подивилася на Михайла. Він побачив схвильовані, заплакані очі.

-Я не знаю, як вас звати, сама тут лише три місяці живу. У мене біда, синочок занедужав. Фельдшера тут немає, лишилося з десяток будинків. Переживаю, що щось серйозне.. Я як побачила, що у вас світиться, одразу сюди, синові все гірше стає.

Михайло вже схопився за куртку та на ходу натягував шапку.

-Чого ж ми чекаємо?! Поїхали. Тільки треба захопити лопату, може перемітало дорогу. Я ледве доїхав.

Вітер затих. Михайло підхопив на руки хлопчика, і вони рушили в дорогу. На їхнє щастя вони легко дісталися до траси. Тут дорога була трохи наїжджена, але все одно кілька разів до райцентру доводилося розчищати дорогу.

Приїхали за півтори години. Хлопчика забрали в палату. На годиннику була друга година ночі.

-Ну, ось і Новий рік настав…

-Вибачте, що зіпсувала вам свято.

-Та перестаньте, головне, щоб все пройшло добре.

Вони сиділи в коридорі, у жінки по щоках текли сльози, вона дивилася на двері палати, не зводила очей. Хвилини тяглися, напруга зростала. Ось вийшов чоловік в білому халаті:

-Добре, що встигли. Ще трохи… А зараз їдьте додому.

-Ні, краще ми тут до ранку побудемо, добиратися далеко.

-Як хочете. З новим роком вас. Незабаром його переведуть у іншу палату, зможете побачити свого сина.

Цілу ніч вони просиділи біля палати, потім Ольгу, так звали маму хлопчика, пустили до палати. Ромчик прийшов в себе.

Оля залишилася із сином, а Михайло поїхав до села. Приїхав додому, поїв і заснув. Після обіду вирішив відвідати нових знайомих. Ромчик вже посміхався, тільки прикро йому було, що Новий рік не зустрів і не зміг від Миколая подарунків під ялинкою дочекатися.

-Він щороку приходить, під ялинку подарунок мені ховає. А ось цього разу, напевно, не зміг прийти. Адже я розумію, що він через двері заходить, а не як у казках через трубу. Я вже немаленький, розумію.

-Дарма ти так хвилюєшся. Я повз ваш будинок проїжджав і бачив на снігу великі сліди. Вночі сніг був, отже, сліди не наші. Значить, він приходив до тебе.

-А будинок-то закритий … Постояв і пішов … Ось і залишився Рома без машинки.

-Ти не переймайся раніше часу. Ось мені Миколай подарунок завжди ховав. То на ганку залишить, то в сінях на лаву покладе. Не хотів, щоби його бачили. Може й твій десь прихований. Ось випишешся і пошукаєш.

-Непогано було б … Я весь рік добре себе поводив. Правда, мамо?

Оля мовчки кивнула головою.

-Рома, мені не дозволяють з тобою тут бути, кажуть додому їхати. Ти не будеш сам переживати? Тут багато хлопців лежать, не буде нудно.

-Не переживаю, я ж вже великий. А ти їдь, пошукай мій подарунок, бо снігом задує, не відкопаєш.

Оля та Михайло поїхали.

-Дякую, що таку легенду вигадали. А я справді не купила йому подарунок. Із грошима зараз туго. Адже ми з міста поїхали можна сказати без нічого. Чоловік мій цивільний у знову загульбанив, сварку почав. Ми вночі і поїхали. Тут біля дороги будиночок моєї тітки. Її не стало, і дім залишила мені. Чоловік про нього не знає, а то давно продати попросив би і все прогуляв би. Ось ми тут нове життя і починаємо, як то кажуть з нуля.

Михайло звернув та під’їхав до магазину.

-Треба хлопцеві машину купити, а то перестане вірити у Миколая.

Михайло купив машину, накупив солодощів, і вони рушили в дорогу.

Оля виявилася молодою жінкою, років на десять молодшою за Михайла. Від подарунків хотіла відмовитись.

-Ми не можемо їх взяти, це дуже дорого. Навіщо вам витрачатися на чужу дитину?

-А можу я собі приємне зробити? Хоч когось ощасливлю у Новий рік.

Весь тиждень Михайло прожив у селі. Сумувати не довелося. То сніг розчищав, то грубку топив. Та й Олі хотілося допомогти. Ось він і дров наколов їй, і стежки розчистив. Та й Рому треба було відвідати. Вперше один без матері у палаті залишився.

Хлопчик швидко поправлявся. Невдовзі Рому виписали. Він всю дорогу розпитував про подарунок і дуже засмутився, що сліди Миколая вже замело.

Подарунок був захований. Рома почав обстежувати сіни і знайшов у комірчині довгоочікувану іграшку.

-Не забув він про мене! – радісно вигукнув хлопчик. – Він справді існує! А Володя в палаті казав, що це все обман. Ні правда. Мама грошей не має купити таку машину. Знаєш, яка вона дорога?

Михайло посміхався. Дарувати подарунки це дуже приємно.

На честь повернення Роми Оля запросила Михайла на вечерю.

-Дякую, Оля. Мені зараз не вистачає домашнього тепла.

-А Ваша родина де?

-Була, та спливла. Можливо про це поговоримо іншим разом.

Вечір пролетів швидко. Рома, награвшись, заснув.

-Якщо чесно, то йти не хочеться, але час і честь знати. Бувайте, я завтра їду. Мені час у рейс.

-А можна ми вас будемо чекати? Рома обов’язково спитає вранці про вас.

-Ромі привіт. Поки не знаю, повернусь чи ні. Все так у житті переплуталося, що одразу й не розбереш. Але ви мені сподобалися і Рома теж… До побачення.

Михайло поїхав. Його не було довго. Тижнів три колесив. Але нових знайомих згадував часто, запали вони йому в душу.

Після рейсу заїхав до міста, побачився з дочкою, онуку гостинці привіз. До дружини не заїжджав, повідомив лише, що подав на розлучення.

Що робити далі не знав. Тиждень вихідних заробив, а куди їхати не знав. Переночував у дочки ніч, а потім поїхав знову до села. Тягнуло його туди, з голови Оля не виходила.

Рома зустрів його біля будинку, наче чекав. Простягнув руку, по-чоловічому привітався:

-Довго вас не було. Мама вас зачекалася.

-Що прямо так і говорила?

-Ні, не казала. Але ж я великий, розумію все. Сумує вона без вас. Щоразу до вікна підходить, коли повз машину проїде. Ти йди в хату, вам поговорити треба, а я ще погуляю. Що ж не розумію.

Михайло зайшов у будинок, Оля привіталася і відвернулася до плити, почала щось перемішувати у каструльці.

-А я думала. що не приїдеш більше. Що тут робити в цій глушині…

-Даремно ти так. Обміркувати треба було все. Адже двадцять років не жарт прожити з дружиною… А я тебе не забував, згадував часто. Приймеш?

Оля підвела голову, подивилася в очі Михайлові, а потім пригорнулася до його грудей.

Вони почали жити разом. Влітку Михайло підправив будинок своєї матері, воду провів. Обживатись стали. Купили курей, город посадили. Олін будинок здали під дачу. Місця там красиві. Життя почало налагоджуватися. Рома від Михайла не відходив і невдовзі татом почав кликати.

Життя-штука складна. Не знаєш, яким боком обернеться, який сюрприз піднесе. Недаремно старші люжи кажуть, що життя прожити-не поле перейти.

КІНЕЦЬ.