Ганна готувалася до Нового Року. Весь свій вихідний вона складала все в шафах, чистила килимки, прала та прасувала штори на вікнах.

Вона старалася хоч якось себе відволікти. Бо після непростого розлучення з чоловіком дуже сумувала.

Їй здавалося, що у свої тридцять п’ять вона вже нікому не потрібна.

Першого чоловіка Ганни, Миколи не стало, хоч як вона за нього не боролася. Заслаб він і прожив тільки пів року після того…

Три роки Ганна була в жалобі. Не з косиночкою на голові. Жалоба була в неї в душі…

Ганна нікуди не ходила, окрім роботи і в магазин. Втім, магазин і був її роботою, де вона була власницею.

Ще з Миколою бізнес розпочали – відкрили продуктовий магазинчик, будинок почали будувати.

Ось тільки діточок Бог їм не дав…

З Олегом її познайомила подруга Наталя, ніби як ненароком.

Вона у сусідньому магазині працювала. Це її двоюрідний брат був. От і заходив спочатку до Наталі, як до рідні, а потім і до Ганни.

Слово за слово… Почав він чекати її після роботи. Магазин закривався пізно. Додому повертатися боязко.

Повеселішала Ганна. У її чорно-біле життя почали повертатися фарби.

Пів року прозустрічалися вони з Олегом і той заміж її покликав.

Ганна з радістю погодилась. Жити почали у її будинку, який вона зуміла сама добудувати.

Робітників наймала, сама за перебігом будівництва стежила. Гарний будинок вийшов. Любила його Ганна.

І начебто в них з Олегом все гаразд, все до душі. Але одне погано – дітлахів не було.

І Олег кілька разів порушував цю тему. Як би побіжно, ненароком… А у Ганни сльози… Вік уже, їй самій шалено дитини хочеться, але не дає Господь…

Лікарі дивувалися – Ганна була повністю здорова. Обнадіювали, мовляв, ще народиш, не переживай!

Але якщо Ганна вірила в себе і лікарів, то Олег, мабуть, зневірився раніше…

Та сама подруга Наталя, яка сестра Олега, відвівши очі, розповіла Ганні, що в нього є на боці жінка, і вона вже вагітна…

Ні, Ганна не стала вчиняти сварку, вона просто зрозуміла, що дуже втомилася.

Так втомилася, що життя їй уже здавалося тяжкою ношею.

Вона просто зібрала речі чоловікові, і коли той, ніби нічого й не було, прийшов з роботи додому, побажала йому щастя в новій сімʼї.

Олег усе зрозумів. Засумував. Потупцював біля дверей, не знаходячи слів. А потім зітхнув, забрав речі і тихо вийшов за двері…

У Ганни від сліз усе плило перед очима. Вона не пам’ятала, скільки просиділа на підлозі біля дверей, але настав ранок. І треба було збиратися на роботу.

Ганна була сильною жінкою. Вона пережила втрату і зраду. Але все одно у глибині душі ще жила надія на щастя…

…Ганна саме протирала від пилу книжки в шафі, коли раптом із однієї з них випала якась листівка.

Ганна підняла її й застигла від побаченого.

– Цього не може бути! – тільки й подумала вона.

Це була стара листівка ще зі шкільних часів, коли вчителька запропонувала дітям написати один одному листівки і привітати з Новим роком.

Ганна пам’ятала, що їй дісталася записочка з імʼям Андрій. І вона поділилася цим із сусідкою по парті.

А та, розгорнувши записку, задоволено хмикнула, побачив ім’я Олександр.

– Давай поміняємося! – запропонувала Ганна.

Сусідка з цікавістю подивилася на Ганну.

– А навіщо? – здивовано запитала вона.

Ганна тільки загадково посміхнулася…

Сусідка таки погодилася і Ганна цілий вечір вигадувала текст бля листівки, а потім ще й купила невеликий сувенір, де у скляній кулі була ялинка і йшов сніг.

А якщо кульку легенько потрясти – то піднімався цілий сніговий вихор.

Сашко дуже подобався Ганні. Високий, гарний, незалежний і дуже спокійний.

Але як йому відкритися, порозумітися – вона не знала. І раптом така удача!

У своїй листівці вона розповіла Сашкові про все. Текст вийшов таким дорослим, таким теплим і душевним, що й не подумаєш, що його писала восьмикласниця.

Вона і підпис залишила. Чекала із нетерпінням його реакцію, коли він отримає листівку і прочитає її…

Сашко відкрив листівку, довго вчитувався в текст листа, навіть почервонів, а потім подивився в бік Ганни і посміхнувся так по–доброму, підбадьорливо, по–дружньому. І все… Більше жодних знаків, жестів, поглядів…

У Ганни в руках теж була листівка, яку вона зовсім не поспішала відкривати. Звичайна листівка із зеленою гілочкою на картинці, зі скляними кульками на ній.

Щоб приховати своє хвилювання, вона відкрила листівку і обімліла. Цю листівку їй підписав Сашко! Ну треба ж! Як усе збіглося!

Звичайний вітальний текст, написаний кострубатими хлоп’ячими літерами… «Вітаю… Бажаю…»

Нічого в них не змінилося з того часу. Тільки Сашко став ставитись до Ганни більш уважніше, дбайливіше.

А на випускному він запросив її на танець…

…Після школи всі розбіглися хто куди. Вчилися. Одружувалися. Виходили заміж.

Хлопці служити йшли. Ганна чула, що й Сашка проводили на службу.

Хтось поїхав, хтось залишився. Начебто в одному місті, а все одно один про одного майже нічого не знали.

Доросле життя закрутило. Своїх турбот у кожного вистачає. Так і загубилися…

Потім уже Ганна дізналася, що й Сашко одружився, дітлахи в нього з’явилися.

Ганна теж заміж вийшла, бізнесом почала займатися тоді.

Перше кохання було заховане так глибоко і так, здавалося, безповоротно, а ти ж дивися – знайшла вона цю листівку і кинувши всі справи, сіла з цією листівкою на підлогу!

Нахлинули спогади. Скільки років минуло… А ось, дивись, виявляється, нічого не забулося!

Ганна поставила листівку на видному місці місці. А сама пішла на кухню, заварила собі чаю.

Дзенькнув телефон. Її однокласниця Надія надіслала привітання з Новим роком.

– Цікаво, вона знає щось про НЬОГО? – подумала Ганна.

Вона відповіла Надії звичайною віртуальною листівкою і як би між іншим запитала:

– Ти з ким відзначати збираєшся Новий рік? Чула щось про наших?

Надія розповіла про їхнього однокласника Артема, який живе в Америці.

Ірина їхня другу дитину народила. А нещодавно Надія Сашка зустріла, виявляється…

Він тільки з Німеччини приїхав із заробітків. Якийсь сумний, невеселий.

Надія запитала його про Новий рік, а той тільки відмахнувся, не став говорити про це.

Чула, що з дружиною розлучився. Або вона з ним. Квартиру їй залишив, а сам тепер за кордоном працює. Часом приїжджає до батьків.

Ганна аж стрепенулася.

– А його номер ти його маєш?! – запитала вона однокласницю.

– Зараз скину… – здивовано відповіла та.

Ганна чула про новорічні дива. Але зараз вона достеменно знала, що це знак. І треба діяти рішуче. Людині, яка сидить глибоко в її серці, зараз погано. І їй теж…

У слухавці довго лунали гудки. Аж поки не почувся здивований голос:

– Алло! Я вас слухаю…

– Сашко, це я, – у Гани перехопило подих і вона надовго замовкла, не в змозі впоратися з хвилюванням.

Слухавка теж не видавала жодного звуку. А потім озвалася обережним, але таким рідним голосом:

– Ганна? Як ти мене знайшла?

– Я так довго тебе шукала…

…В будинку Ганно весело потріскували дрова в каміні.

На столі світилися свічки, у високих келихах пінилося ігристе.

За столом біля каміна сиділи двоє… Сиділи і мовчали. І просто дивилися на вогонь і один на одного.

Слова тут були зайвими. Вони розуміли один одного й так… Обоє, змучені самотністю та мінливістю долі.

Вони не говорили про майбутнє. Не будували жодних планів. Вони просто жили тут і зараз. І розуміли, як добре їм разом, ніби повернулися один до одного через багато років.

Через два тижні Сашкові знову їхати на роботу. Ганна непомітно поклала йому в нагрудну кишеню листівку з Новим роком, де розповіла про те, що не могла сказати вголос.

Він знайшов цю листівку не відразу, вже там – в Німеччині. Вона була такою теплою і щирою.

Він набрав Ганну по відеозв’язку і побачив її щасливі та якісь загадкові очі.

– Привіт! – сказав він. – Дякую тобі… За листівку, за підтримку, за Новий рік! За те, що повернула радість життя та сімейне тепло!

– І тобі спасибі! – Ганна ледве стримувала себе.

– А мені за що? – усміхнувся чоловік.

– Ми чекаємо тебе! – очі Ганни так і сяяли від щастя.

– Ми?! – здивувався Сашко.

Він уже не знав, що й думати.

– Ми, – ніжно прошепотіла Ганна. – А хто це, донечка, чи синочок, дізнаємось пізніше…

КІНЕЦЬ.