– Все, розмова закінчена! – Алла відкинула кухонний рушник, яким витирала вилки і повернулася до свекра. – Я сказала – все! І не треба робити з мене якусь сварливу невістку! Ми з вами це вже сто разів обговорювали!

– Аллочко, – Микола Степанович, літній, але ще міцний і здоровий чоловік, зітхнув. – Але чому? Хіба я так часто вас про щось прошу? Ви останні десять років святкуєте Новий рік не вдома. То з друзями, то в ресторані, то їдете кудись. А цього разу, я знаю, що у вас планів немає. Може, все ж таки…

– Ні! – різко зупинила його Алла і строго подивилася на свекра. – Якщо ми не повідомили вас, це ще не означає, що планів у нас немає!

І повторюю – ми хочемо відзначити свято так, як ми хочемо! А ми хочемо – не вдома! Це традиція, розумієте? Наша традиція!

І ви не зможете нас змусити! Ви навіть Миколу змусити не зможете! Йому вже шістнадцять, і він хоче святкувати з друзями, а не з дідом!

Алла вискочила з кухні, а через хвилину туди зайшов Віктор, син Миколи Степановича.

– Тату, – сказав він і зітхнув. – Ну ти ж розумієш… Ну що ти з нею зв’язуєшся? Ти ж знаєш її майже двадцять років! Упреться – не зрушиш. Тату… – він сів за стіл навпроти батька. – Ми ж першого вже повернемося. І відзначимо всі разом. Чому тобі це так принципово?

Ти ж не заперечуєш, коли ми їдемо відпочивати всією сім’єю – на тиждень, на два. А тут – одна ніч!

– Новорічна… – ледь чутно прошепотів Микола Степанович.

– Та облиш!

– Ну так і залиштеся, – трохи посміхнувся старий. – А першого до друзів поїдете. Або куди ви там збираєтеся?

– От ти впертий! – сказав Віктор. – Ну зрозумій, що ти зараз просто вередуєш!

– А я часто вередую? – примружився Микола Степанович.

– Ну… Ні, звісно. Так, ми тобі вдячні і взагалі… Але зараз ти неправий! Ти робиш дуже егоїстично. Просто подумай – три людини повинні змінити свої плани, сидіти і нудитися тільки для того, щоб тебе порадувати. Хіба це справедливо?!

– Мабуть, що ні, – зітхнув Микола Степанович. – Звісно, ви маєте рацію, а я неправий. Думаю тільки про себе. Найшло щось на мене… Гаразд, не гнівайся. І Аллі скажи, нехай не ображається, – він важко підвівся й пішов у свою кімнату – якраз розпочинався вечірній випуск новин…

…Чотири роки тому Віктор потрапив у біду. Вони їхали з Аллою на машині, потім зустрічна смуга, інше авто… Вони опинилися на узбіччі.

Далі лікарня. Все закрутилося так, що треба було терміново десь шукати гроші. І не тільки на лікування, а ще й за ремонт іншої машини, адже винні були вони…

Віктор з Аллою продали свою двокімнатну квартиру і разом із сином перебралися у трикімнатну, яка колись належала родині Віктора і в якій тепер жив тільки його батько.

Микола Степанович тоді не сумнівався жодної хвилини – це ж його син! Звісно, треба допомогти!

Грошей у нього було небагато, вони б нічого не вирішили, але от житло…

І Віктор із сім’єю вже майже чотири роки жив у квартирі батька. І жили вони не надто дружно…

Віктор відчував свою провину, Алла нудилась через необхідність жити “з чужою людиною”, сам Микола Степанович намагався якомога рідше виходити зі своєї кімнати і, бажано, коли нікого немає вдома.

Винятком був тільки онук Микола. Ось він діда любив і, мабуть, єдиний був радий тому, що вони живуть в одній квартирі.

Саме Микола бігав для діда то в магазин, то в аптеку, варив йому каву і намагався пригостити чимось смачненьким.

А дід був його головним порадником і хранителем усіх його таємниць.

Тільки Микола Степанович, наприклад, знав, що Микола кохає Аліну, свою однокласницю.

І знав про те, що Микола не хоче бути юристом, як хотілося б батькам, а мріяв стати лікарем.

Але Микола виріс, і цей Новий рік збирався зустріти з друзями.

Щоправда, він, на відміну батьків, спочатку поговорив з дідом і запитав його думки.

– Звісно, мені дуже хочеться зустріти свято з тобою, – зітхнув дід. – Тим більше… Ну та гаразд! Нісенітниці це все! Нема чого тобі зі старим сидіти! Звичайно, йди до друзів. Аліна ж буде твоя!

– Ага! – посміхнувся онук. – Діду, ти не хвилюйся! Я тобі дзвонити буду, щоб ти не нудьгував. Хочеш, навіть на відео? Та й взагалі… Ми ж поряд зовсім будемо – на сусідній вулиці. Якщо що, я завжди прибіжу…

– Спасибі, – Микола Степанович усміхнувся і погладив онука по плечу.

Алла з Віктором поїхали тридцять першого рано–вранці.

Вони з друзями орендували котедж десь у горах і добиратися туди треба було довго.

А Микола збігав у магазин, купив дідові мандаринок, свіжих тістечок і пачку бенгальських вогників.

Потім він поклав під ялинку пакунок, перев’язаний стрічкою з червоним бантиком.

– До опівночі не відкривай! – попередив він старенького, і дід, сміючись, пообіцяв виконати його настанову.

Вже стемніло. Друзі писали і дзвонили, а Микола все крутився і ніяк не міг піти.

– Може, я все–таки залишусь? – у сотий раз питав він, але Микола Степанович тільки мовчки хитав головою.

– Іди вже!

І Микола, нарешті, пішов…

…Всі вже були на місці, веселощі почалися.

– Ти чого так довго? – гукнули до Миколи, побачивши, що він зам’явся в дверях. – Проходь швидше!

І святковий вир закрутив його, тільки–но він переступив поріг кімнати…

– Ти куди? – здивувалася Аліна, побачивши, що о пів на дванадцяту Микола почав збиратися.

– Пробач, – сказав хлопець. – Щось на душі якось неспокійно. Дідусь там сам удома. І він якийсь дивний сьогодні… Може, я себе накручую, звісно.

– Знаєш, – Аліна раптом стала серйозною. – Ні! Якщо тобі щось здається, то не здається! Все одно ти тут зараз не зможеш веселитися.

– А ти не образишся?

– Ні. Мені подобається, що ти такий небайдужий до рідних. Іди. А завтра вдень зустрінемося!

Микола посміхнувся, попрощався з друзями й помчав додому. Він відкрив двері своїм ключем і зайшов в коридор.

В квартирі стояла тиша.

– Діду! – гукнув Микола.

Та йому ніхто не відповів. Микола швидко роззувся і помчав у кімнату старенького. Він відкрив двері й застиг від несподіванки…

…На щастя, з дідусем усе було гаразд. Він просто задрімав перед телевізором. На вікні його кімнати блимала гірлянда, яку Микола учора сам і почепив.

– Фух! – видихнув хлопець і зайшов у кімнату. – Діду, я тут вже понавигадував собі всілякого… Прокидайся, я з тобою святкуватиму!

Микола Степанович здивовано глянув на внука.

– Ну, неси другий келих! – сказав він.

Пройшло дві години. Дід і онук уже збиралися лягати спати, як раптом Миколі Степановичу стало недобре!

На диво, «швидка» примчала за пару хвилини і відвезла старенького в лікарню.

– Все буде добре, – сказав Миколі лікар. – Не цього разу. Обійшлося. Завдяки вам ваш дідусь сьогодні народився вдруге! Ви великий молодець, що не залишили старенького самого!

Микола знесилено сів на лавку в коридорі…

…Микола Степанович прожив ще два роки і тихо пішов уві сні…

Коли батьки Миколи знайшли серед його паперів заповіт, то їхньому подиву, розчаруванню і навіть злості не було меж!

Старенький заповів свою квартиру онукові.

КІНЕЦЬ.