Уляна Вікторівна завжди нагадувала мені, що в її квартирі я на пташиних правах і тому зобов’язаний їсти те, що вона дає, і йти з дому, щоб не заважати їй, адже це “її нерухомість”. Тещі вдавалося проводити ці незручні розмови, коли дружини вдома не було, а поскаржитися їй я не міг.

Я ж усе-таки чоловік, а невгамовна жінка – її мама. Великий шанс, що послухається вона маму, а не мене. Тому я мовчав. Знав, що теща мене терпіти не може, всіляко виселити намагається і непомітно наговорює на мене доньці, що я одружився тільки заради житлоплощі, яка нам дістанеться згодом, тому що у тещі інших дітей немає.

Я ігнорував таку її поведінку, доки під час однієї зі сварок із дружиною, Маша мені не дорікнула тещиними словами, що я живу не у своїй квартирі та плачу “всього лише за комуналку”.

Начебто цього недостатньо і завдяки цьому вона та її мама не відкладають усе зароблене й отримане з пенсії на відпочинки, походи в салони краси та шмотки. Дружині я відповісти не боявся, насмілився висловитися, а теща за це зібрала мої речі в сміттєві пакети і виставила їх на сходову клітку.

Вона не тільки одяг викинула, а й мій ноутбук, і ванні приналежності. Просто дивом ніхто не встиг рознести мою техніку. Дружини вдома тоді не було, вона не знала, але це не змінювало того факту, що у двох жінок ставлення до мене було очевидним.

Я забрав речі в машину і поїхав до своєї мами. Не минуло й дня, як дружина до мене заявилася. Благала повернутися, бо любить, а сказала вона образливі слова не зі зла. Вона й не помічала, яка мама і в неї єхидна, доки та не виселила мене і не почала промивати доньці мізки новими нареченими.

Не завжди добре жити дешевше, але з родичами, це завжди несе сварки і невдоволення когось із мешканців. Саме тому ми тепер винаймаємо квартиру разом і платимо за неї порівну.

Дорожче, зате ніхто не дзижчить над вухом і не намагається нас зіштовхнути лобами. А Уляна Вікторівна плачеться, просить повернутися, бо їй важко і самотньо, але ми вже пожили з нею, знаємо, що це таке.

КІНЕЦЬ.