– Олів’є будеш? Курочку в духовці точно зроблю, що ще, Юрчику, готувати, багато не буду, га, синку?

– Мамо, ну не знаю, що ти їстимеш на Новий рік, я з друзями зустрічатиму, з Оленкою, – посміхнувся син, зазирнувши на кухню.

– Як із друзями?! – ахнула Марина.

– Я ж тобі казав, що ми домовилися з Олегом і Петром. У них батьки їдуть на Новий рік в гості.

Мати поклала олівець на аркуш паперу і зняла окуляри.

Той самий момент, про який вона намагалася не думати, настав. Син виріс.

Марина важко зітхнула і подивилася у вікно. Навколо сяяли вогні гірлянд.

– Не буду я з тобою Новий рік зустрічати, – син ніби навмисне цю повторив фразу. – Хочеш, до сусідки сходи або до тітки в село їдь, одна не сиди.

Марина стиснула зуби, щоб не розплакатися. І що ж це. Син дорослий вже цього року випускний у школі. Що хотіла, щоб сидів біля її спідниці, дивився телевізор?

Марина народила Юрка майже в сорок два роки від чоловіка, з яким бачилася лише кілька разів.

Він у її місті був у відрядження. Марина на той час працювала інспекторкою на тому ж хлібзаводі, що й він.

Раз про щось перекинулися парою фраз, потім ще раз. А він і помітив, що Марина без обручки. На той момент вона вже п’ять років була розлучена.

І запросив Сергій її на прогулянку. Потім ще раз і ще. Далі все, як у тумані…

А потім запуск виробничої лінії був успішно завершений і бригада на чолі із Сергієм поїхала.

А Марина залишилася. Це потім вона зрозуміла, що вагітна. Це було диво, не інакше. Бо все життя казали їй лікарі, що не зможе вона народити.

Так і вирішила Марина, що дитину залишить і залишила.

Спершу боялася, що осудять люди. Старша вже, без чоловіка, без підтримки рідних.

Батьки із братом далеко. Вона одна, сама. Подружки не рахуються, у них свої сім’ї та проблеми.

Виносила, народила і пішов страх. На синочка свого подивилася, і все як рукою зняло.

Потім у дитячий садочок він пішов. Соромилася Марина, що старенька для “молодої” матусі, боялася, що бабусею називатимуть.

Ні модного вбрання не носила, ні зачісок особливих не робила, але й не запускала себе, заради сина намагалася себе у формі тримати. І пройшло все як по маслу, нічого поганого не трапилося, жодного разу в безглузду ситуацію не потрапила.

Потім школа була. Й інші страхи з’явилися. Але теж все витримала, вистояла.

Нові переживання почали дошкуляти, коли син в одинадцятий клас пішов вчитися.

Сам почав намагатися заробляти і дедалі більше часу був поза домом.

Самотність лякала Марину. І на Новий рік цей чекала вона важко зітхаючи. Так і сталося те, чого так боялася.

А відпустити сина сил поки що не було. Прийняти його дорослішання та особисте життя було для неї немислимо.

Марина одразу листок, що приготувала для запису святкового меню, зім’яла і викинула у смітник.

Синові нічого не сказала, промовчала, пішла й прилягла на диван.

Напередодні Нового року все валилося у Марини з рук. І настрою не було й особливої радості.

– Мамо, ну ти чого? – Юрко зайшов на кухню. – Образилася, що я не з тобою зустрічатиму?

– Ні–і–і, все добре, біжи, відпочивай…

– Мамо, а ось поїду я, і що ти робитимеш? Чим займатимешся?

– У сенсі поїдеш?

– А от вступлю в інститут і поїду. Друзі он зібралися подавати документи.

Мати знизала плечима. Не думала вона, що син збереться вчитися в іншому місті.

– Працюватиму, що ще робити, – тихо сказала вона і сіла на стілець.

– Тобі треба собі хобі придумати! Або домашню тваринку завести, щоб не нудно було.

– Ой, тільки ось не потрібні мені ці кішки, собачки! Не треба Юрко.

– Гаразд, я побіг.

– Завтра будеш салати і гаряче? Робити?

– Буду, все буду! – засміявся син.

Марина одразу повеселішала і взяла фартух зі стіни.

– В інше місто зібрався, – задумалась Марина. – Хоч би не взяли, хоч би не взяли. Тю, ну що ти зовсім. Таке синові бажати. Так, олів’є…

І руки самі почали творити, згадуючи рецепти… Стільки років ті самі страви.

О десятій годині Марина сіла за стіл, поклала собі в тарілку кілька салатів і взяла виделкою з миски шматочок копченого м’ясця.

Вона зітхнула і увімкнула телевізор.

Марина підійшла до вікна на кухні, не вмикаючи світло, й засумувала. Стільки років їй треба було бути сильною, триматись. Все витримала, все змогла, а тепер найшла така туга…

Раптом наполегливо задзвенів старий дверний дзвінок. Марина аж стрепенулась від несподіванки. За дверима чулись якісь голоси.

Марина здивовано пішла в коридор. Вона увімкнула світло, відчинила двері й оторопіла від побаченого.

– Мамо, ти вдома, не пішла нікуди?! – на порозі стояв Юрко. – Як добре, бо я забув ключі. Тут цей у нас з квартирою таки не вийшло, а на вулиці ми вже змерзли. Не в під’їзді ж нам святкувати?

Марина глянула на майданчик. Хлопці і дівчатка, розчервонілі, веселі, легко одягнені тупцювали і пританцьовували біля сходів.

– Звісно, проходьте, що ж ви стоїте, місця вистачить!

Натовп молоді швидко наповнив тісний коридор. Довго переступали штовхаючись. Марина миттю помітила, як Юрко обійняв худеньку дівчину, та зніяковіла і подивилася на матір.

– Це Олена, мамо…

– Дуже приємно, проходьте, зараз накриємо на стіл. Хлопці нехай візьмуть стільці, розсунуть стіл, а дівчаток запрошую на кухню. Олено, давай, допомагай.

Радісна хвиля розтеклася по кімнатах, усім одразу знайшлося справа.

Марина швидко розподілила обов’язки і пішла на кухню. Тут теж швидко задзвеніли тарілки, келихи і столове приладдя.

Марина одразу поставила велику каструлю картоплі на плиту. Поки накриватимуть на стіл вона й звариться. Вона дістала з нижньої полиці банки із консервами.

Тим часом Марина поглядала на Олену. Дівчинка Марині одразу сподобалася. Хазяйська, не зарозуміла, чимось схожа на неї саму.

Коли Юрко зайшов на кухню, мати тихенько сказала синові:

– Я піду до тітки Марії зі сто п’ятої, вона кликала.

– Навіщо? А ми? Ні! Ти з нами! Я тут подумав, що сумуватиму, коли похду, — Юрко обійняв матір.

О пів на дванадцяту вже всі сиділи за святковим столом. Хлопці ховали від очей матері дві пляшки ігристого. Мати засміялася.

– Діставайте, у мене ще одна є. Тут усім по трошки. І не соромтеся, нам все це треба з’їсти.

Усі задзвеніли ложками, виделками, почали розливати компот по склянках. Марина раптом зрозуміла, що рада тому, що зараз сталося, навіть більше аніж святу. Стільки друзів хороших у сина, дівчина. Всі чуйні, працьовиті, до дорослих знову ж таки ввічливі…

– Мамо, ти казала, що ніяких тваринок, а сама кошеня вже завела, швидка ти, ми ж тільки недавно про це говорили?

– Що? Яке кошеня? – Марина обернулася туди, куди вказував син.

У коридорі тулилося до чийогось взуття сіреньке кошеня.

– Ой, хлопці, хто приніс? Маленький який.

– Ми не приносили, – відмовлялися всі.

– Так це… Той, що на першому поверсі сидів у коробці, з нами і забіг, мабуть, коли піднімалися, – сказав хтось.

Марина спокійно підійшла до кошеня і взяла його на руки.

– Мабуть, він сам дім собі знайшов, – і всі тут зааплодували! – Наллю йому молочка, ви їжте, не соромтеся і давайте розливати ігристе, а то не встигнемо до півночі!

– З Новим роком!!! – кричали всі.

Марина як ніколи зараз була спокійна і щаслива, приймаючи все як є:

– Жити треба тут і зараз! Є радість – треба радіти, прийде час сумувати і плакати – переживемо і це, на те воно й життя…

КІНЕЦЬ.