У моєї доньки досить дивні переконання щодо того, чи варто поступатись місцем у громадському транспорті. Я, наприклад, не можу сидіти спокійно, коли поруч стоїть людина похилого віку, вагітна, чи матуся з дитиною. А Вероніка може. Вона навіть виду не подасть, що ситуація максимально незручна. Не розумію такої поведінки. Це ж моя дитина, я її виховувала, але схоже, мої повчання пройшли мимо.

Вчора ми повертались додому тролейбусом. Час пік, салон переповнений. Тут я вже не витримала і запитала: “А тобі не соромно, що ти зайняла єдине вільне місце, а я – твоя матір, змушена стояти? Ось у проході ще бабусі якісь стоять, ти і їм не збираєшся поступатись?”

На моє зауваження донька відповіла цілком спокійним тоном. Сказала, що їй немає чого соромитись. І почала пояснювати мені свою позицію, наводячи життєві приклади із власного досвіду. Каже, що раніше поступалась місцем, але до певного моменту.

Перший випадок трапився пізньою осінню. Донька їхала на навчання автобусом. Поряд з її сидінням стояла дівчина із великим животом. Вероніка була впевнена, що та вагітна, тому без вагань поступилась своїм місцем. Незнайомка з радістю погодилась.

На обідній перерві дочка пішла у кафе, щось перекусити. Там побачила ту саму дівчину, якій зранку поступилась місцем в автобусі. Схоже, що вона зовсім не вагітна, а просто любить добре поїсти. До того ж ситну їжу запивала величезним келихом пива.

Інший випадок трапився вже у тролейбусі. Вероніка поступилась місцем якість пенсіонерці. А та літня жінка, вийшовши на своїй зупинці, побігла на базар, наче молода. І все б нічого, але тоді донька їхала з накладеною на нозі шиною, але бабусю це не бентежило, вона з радістю прийняла пропозицію присісти.

Це й стало останньою краплею. З того часу Вероніка перестала поступатись свої місцем у громадському транспорті, не зважаючи ні на що. Їй байдуже, що про неї подумають інші пасажири – чхати вона хотіла на їхнє засудження.

А мені соромно за доньку, не так я її виховувала. Але не знаю, як донести їй, що її позиція хибна.

КІНЕЦЬ.