Світлана повернулася додому з роботи, як раптом в коридорі її зустріла Cвекруха. Олександра Вікторівна, стояла над невісткою і вперши руки в боки, не давала пройти їй у квартиру. – Ну, все ти догралася! Ось твої валізи! – сказала свекруха і простягла дві зібрані сумки. – Це ще що? – розгубилася Світлана. – Я зібрала твої речі! Ти тут більше не живеш! – коротко відповіла свекруха. – Що ви таке кажете? – сказала невістка. – Кажу, що ти догралася! – єхидно усміхнулася Олександра Вікторівна. Світлана здивовано дивилася на свекруху, нічого не розуміючи
– Ну і що тепер плачеш? Так тобі й треба! – сварила Світлану свекруха, – треба було чоловікові приділяти більше уваги, а не гуляти незрозуміло де.
– Я не гуляла, – крізь сльози відповідала Світлана. – Я на роботі була.
– Твій робочий день до 18-00! – підкреслюючи кожне слово, сказала Олександра Вікторівна. – А зараз дев’ята година!
Олександра Вікторівна, стояла над невісткою і вперши руки в боки, не давала пройти їй у квартиру.
– Я не могла піти раніше, – виправдовувалася Світлана, – у нас річний звіт. Я ще вранці казала Максимові, що мені доведеться затриматись.
– Ти все, що хочеш, можеш говорити, а я не дозволю обманювати мого сина! – продовжувала говорити свекруха. – Ти тут не живеш.
– Мені треба поговорити з Максимом, – схлипнувши, сказала їй Світлана.
– Тобі треба піти, а не поговорити, – відповіла їй свекруха і з виставила її з помешкання. – А речі твої я тобі поштою відправлю.
Світлана розгублено стояла перед дверима, що гучно зачинилися, і не вірила в те, що відбувається. Вранці все було добре, Максим знав, що вона затримається, і жодних обурень з його боку не було. І все в них було до того часу добре, поки свекруха не переїхала до них жити.
Квартира належала Олександрі Вікторівні, просто до цього вона жила в селі, доглядала свою матір. А коли матері не стало, вона вступила у спадок, продала той будинок і знову приїхала до міста, до своєї квартири. Усвідомлення, що тепер у її квартирі господиня не вона, виводило з себе Олександру Вікторівну. За місяць спільного проживання вона невзлюбила Світлану всією душею і вирішила будь-що вижити її зі своєї житлоплощі.
Світлана сіла на лавуку біля під’їзду, вирішуючи, що робити далі. Думки плуталися, вона не могла зрозуміти, що відбувається. І тут у темряві вона побачила знайомий силует. Максим швидко йшов до неї.
– Фу, встиг, – видихнув Максим. – Я до тебе на роботу приїхав, а ти вже пішла. Я бігом назад…
Не домовившись, Максим замовк. По заплаканому обличчю Світлани він зрозумів, що вона вже поспілкувалася з його матір’ю.
– Не знаю, що сьогодні найшло на маму, – тихо сказав Максим. – Нам доведеться пошукати інше житло.
Поки Світлана була на роботі, Олександра Вікторівна посварилася з Максимом та виставила його з дому. Максим поїхав на роботу до Світлани, щоби разом щось придумати, але дорогою вони розминулися. Тоді мобільних телефонів не було, тож розминутися з кимось було звичною справою. Тому, коли Світлана прийшла додому, свекруха з єхидною усмішкою їй повідомила, що Максим пішов з дому, а винна в цьому Світлана, бо “гуляла”.
Зрозумівши, що Максим пішов не через неї і не від неї, Світлана уткнулася йому в плече і з полегшенням зітхнула.
– Угу. Поїдемо поки що до моїх батьків, а завтра почнемо шукати квартиру.
Приїхавши до батьків Світлани, вони коротко розповіли про ситуацію та свої плани на майбутнє.
– Будинок великий, живіть скільки треба, – сказав Андрій Володимирович, батько Світлани. – Все нам веселіше буде.
Так вони й залишилися жити у їхньому домі. А через півроку, просто під Новий рік, заявилася до них у гості свекруха, яка трохи вже «посвяткувала».
Мама Світлани, Вероніка Сергіївна, хотіла все висловити Олександрі Вікторівні, як вона її доньку на ніч дивлячись з дому виставила, але вирішила не псувати сімейними розбірками свято та запросила її до хати.
Піднявши паро келихів ігристого, вона почала вчити батьків Світлани життя:
– Ви дарма їм дозволили жити з вами під одним дахом. Вони мають самі досягти всього у житті. А ось я…. а ось у мене…
– Мамо, взагалі-то ти в гостях, – нагадав їй Максим, бажаючи припинити цю розмову.
– А що я не так сказала? – підвищивши голос, запитала Олександра Вікторівна. – Ви – лінива молодь. А Ви, Андрію Володимировичу, замість того, щоб допомогти їм стати нормальними людьми, потураєте їм у всьому!
І тут Андрій Володимирович згадав відомий вислів про любителів вчити життя і вирішив трохи покепкувати з Олександри Вікторівни.
– А Ви знаєте, чому коровівка справляється коржиком, а кізочка горошком? – спитав він у неї, хитро посміхаючись.
– Ні, – розгубилася Олександра Вікторівна.
– Ну ось бачите, Ви навіть у цьому не знаєтеся, а мене вчите життя, – сказав Андрій Володимирович, голосно засміявшись.
Олександра Вікторівна продовжувала розгублено дивитися, а всі присутні розлилися сміхом. А Андрій Володимирович уже серйозно продовжив:
– Ми самі розберемося, як дітей виховувати. І на ніч із дому у нас не прийнято дітей виставляти. Навіть у виховних цілях.
Пішла вона від них ображена, вважаючи, що її образили. А ще вона визнала, що люди вони не ввічливі, бо в гості більше не запросили. А те, що вона невістку з дому виставила… а що такого? Вона ж краще хотіла.
КІНЕЦЬ.