– Люда, ну привів Вадим наречену свою, познайомилися. Не сподобалася вона. Ну, ось чому ніхто не подобається, з ким він знайомить? – жалілася Віра своїй подрузі по телефону.

– Віра, він в тебе єдиний син, мабуть тому. Йому потрібна дружина, яка любитиме його, а він її. Відпусти його. Прийми будь-який його вибір і не заважай, – порадила Людмила.

– Ох, легко говорити, у тебе дочка .. Ну гаразд, промовчу, що не сподобалася, а то засмутиться, – погодилася Віра.

– Люда, ну весілля ж у нас намічається. Одружується на цій Світлані. І уявляєш, жити у нас поки будуть, у їхній квартирі ремонт іде. Не уявляю, як все буде, весілля, потім спільне проживання.

– Все добре буде, головне, не чіпляйся і не давай порад, коли не просять. Це твій син, адже ти хочеш йому щастя?

– Постараюся, звісно.

– Люда, вона вагітна. Спить до обіду, їсти нічого не хоче. Плаче часто, не знаю, як поводитися. Вадим працює допізна, вона одна сумує.

– Вагітність, справа така.. Пропонуй їй фрукти, щось легеньке, а ще краще питай, чого б їй хотілося, щоб ти приготувала. Ставися до неї, як до дочки, забудь, що це невістка. І запроси її куди-небудь, прогуляйтеся, а то одна сидить вдома.

– Люда, внучка в мене буде! Хочуть назвати Мілана, що це за ім’я? Не наше якесь, іноземне. Запропонувала Олею назвати, так вони засміялися, кажуть, застаріле ім’я.

– Віро, ну реально, хто зараз Ольгою дочок називає? Це їхня дитина, у тебе був шанс назвати, як ти хочеш, коли син народився, ось і їм хочеться самим вибрати ім’я.

– І ще, купила костюмчик симпатичний такий, в’язаний, а Світлана скривилася, і попросила більше нічого не купувати. Ось що їй не так?

– Ти ж на свій смак вибирала, їй могло й не сподобатися. Краще гроші дай, а вони самі куплять, що треба. Потім зрозумієш, що краще подарувати. Згадай, коли твоя свекруха купила китайську, іграшку Вадиму, як ти ображалася.

– Ой, пам’ятаю, як дратувала свекруха, ну скрізь лізла.

– От і не будь такою, як вона.

– Подруго, народила невістка Міланочку. Вона така красуня, наша онучка. Вадим зі Світланою переїхали в нову квартиру, мама Світлани взяла відпустку, допомагатиме поки що, а мені й місця там немає, ніяково лізти.

– Ти бабуся, маєш право бачити внучку. Запитай у невістки, коли краще приходити. Почекай, потім ще внучку привозитимуть на ночівлю, одна бабуся добре, а дві краще.

– Це знову я, Люда. Одній тобі можу виговоритись. Молоді поїхали на кілька днів у гори, а мені залишили Мілану. Вона така вередлива, лізе скрізь, плаче. Та бабуся занедужала, не змогла її взяти. Я наче й рада, але, втомилася, якщо чесно. За нею око та око потрібне. І нагодувати її ціла проблема, вони її годують лише корисними продуктами.

Строго – не дозволили давати солодощі. Ну як так? Не можу дитині цукерку дати прямо. Говорять, до трьох років не можна давати. Що за нісенітниця?

– Віро, знову тобі все не так. Хотіла ж більше часу проводити з онукою, ось сиди. Твоя свекруха коли давала Вадиму огірки солоні або мед він їв ложками – ти злилася, сварила її. Ось і в них свої правила, дотримуйся.

– Та я що, мовчу, це я тобі по-дружньому ну тут.

– Міланка в дитячий садок пішла. Вони її на гуртки всякі ведуть, мови вивчає, танцює. Ох, багато як поклали на дитину, ніякого дитинства не буде.

– Нічого, менше в телевізор дивитиметься. Зараз самий вік вивчатиме все це, діти швидко схоплюють. Молодці займаються розвитком.

– Людо, Міланка відмінниця у школі. Хвалять її вчителі. А я ось думаю, чи не багато вона за підручниками проводить часу?

– Гарна в тебе онучка, Віро, старанна. Навчи її в’язати, ти ж майстриня, може їй сподобається. Хобі має бути у дитини, не все ж таки вчитися. Готувати вчи її, нехай уміє, тільки не нав’язуй, в ігровій формі.

Минуло кілька років.

У ресторані відзначали ювілей Віри Сергіївни. Зібралися всі рідні та близькі, говорили тости, вітання. Слово попросила невістка.

– Дорога наша мамо! Від щирого серця бажаємо вам здоров’я і довгих років життя. Хочу ось що сказати. Коли я виходила заміж, напевно, як усі дівчата, переживала через свекруху, тобто вас.

Чужа по суті людина, яка мене не знає зовсім, можливі ревнощі до сина. Всякого я наслухалася від людей. Але ви виявилися не такою. Жодного поганого слова не почула за всі ці роки.

Завжди допомагали у всьому, підтримували. Навіть якщо щось не подобалося, ви не говорили нам. Я вважаю, що це дуже мудро. Ніяких сварок, мені нема чого згадати поганого.

Скажіть, у чому ваш секрет? Ви рідкісний тип свекрухи, а за це не гріх підняти келих!

Віра Сергіївна посміхнулася і відповіла:

– Є секрет. Це моя люба подруга Люда. Всі ці роки я була з нею на телефонному зв’язку, вона живе дуже далеко. Люді я скаржилася на вас, так-так, саме так, і вона знаходила завжди потрібні слова, ставила мене на місце.

Я завжди поважала та прислухалася до її думки. Як виявилося, не дарма. Все те, що я вам не сказала, пішло на користь, ми ніколи не сварилися, не сперечалися, як колись зі своєю свекрухою.

На жаль, Людмили не стало кілька років тому. Але її мудрі поради назавжди зі мною – не лізь, не повчай, якщо не просять поради. Згадай себе молодою. Просто проживай своє життя, а діти і онуки своє.

Ось і є мій секрет. Люда направляла мене, і не дарма все, ваша родина міцна та дружня. Мене нема в чому дорікнути, що я заважала і лізла куди не просять. Давайте добрим словом згадаємо Людмилу.

Часто багато жінок забувають, які самі були в молодості, як їм не подобалося, що хтось лізе вчити життя, особливо, якщо це свекруха. Але, коли самі вступають у цю “почесну посаду”, починають поводитися так само, як їх свекрухи. І кажуть, що це “інше”.

КІНЕЦЬ.