Моя подруга вже давно заміжня, має двох дітей. Але батьки досі намагаються дбати про її сім’ю. Раніше вони мешкали у квартирі багатоповерхівки, але після виходу на пенсію, оселились у дачному будинку в селі. Там свіже повітря, власна присадибна ділянка, садок. Оскільки пенсія не дуже велика, то допомагають дітям не грошима, а продуктами. Матір Олени кожного року передає їм консервацію – огірки, помідори, різні овочеві салати, варення, але донька того не цінує.

Ми з Оленою дружимо давно, ще зі шкільних років. Зараз бачимось не часто. У кожної своє життя, сім’я, діти, домашні клопоти. Та все ж, інколи знаходимо час, щоб зустрітись, попити кави у якомусь затишному кафе й обговорити, що в кого нового.

Цього разу Олена бідкалась мені на свою матір, бо та з року в рік передає їм близько пів сотні банок консервації. Звісно, з’їсти це все не вдається, тому більша частина з того, відправляється до сміттєвого бака. Щоб матір не здогадалась, вони з чоловіком купують такі самі банки й повертають вже порожніми.

Цього б не було, якби Віра Ігнатівна, переїхавши на дачу, не зробила свій замір щорічною традицією. Спершу, у смітник потрапляв лише вміст банок, а самі банки Олена мила і віддавала матері. Але з часом, їй так остогидло возитися з тими закрутками, що почала позбуватись всього без зайвих клопотів. Потім, просто їде до супермаркету, щоб придбати нові банки та передати матері зі словами подяки.

Віра Ігнатівна радіє, що її праця була не даремною. Наступного року вона знову натхненно готує гори консервації на дві сім’ї — свою і доньчину.

Але не слід думати, що Олена ніколи не намагалась відмовити маму від її “жестів доброї волі”. Вони обоє із чоловіком не раз прямо говорили, що таку кількість консервованих овочів та фруктів не з’їдають. Але Віра Ігнатівна не хоче чути ніяких відмовок. Вона переконана, що діти просто не хочуть її обтяжувати.

Одного разу Олена вирішила схитрувати та просто не приїжджала по консервацію, виправдовуючись великою зайнятістю на роботі. То, матір почала сама возити гостинці автобусом. Тоді навіть плече потягнула, що кілька тижнів не могла руку підняти. Але від заміру свого не відступила.

Подруга бідкалася, що кожного року балкон заставлений банками, немає де ногою ступити. Знайомі теж не охоче беруть такі гостинці. Тому в Олени не було іншого вибору, як позбуватись консервації таким чином.

Подруга хотіла почути якусь пораду від мене, яка б розв’язала її проблему. Але я не знала, що відповісти. Ніколи у подібні ситуації не була. З одного боку, розумію, що негарно обманювати близьку людину, а з іншого — матір сама не хоче чути, що їй говорять діти.

Єдине, що залишається, це ще раз серйозно поговорити. Хоча, навряд чи це допоможе.

А, що би ви робили у такій ситуації?

КІНЕЦЬ.