Так вийшло, що у 33 роки я втратила чоловіка. Довелось виховувати сина самотужки. Назару тоді було лишень 7 років. Він не хотів ні з ким ділити маму. Навіть мій вихід у кафе з подругами сприймав вороже. Що й казати про взаємини з чоловіками.

Назар дуже любив батька і коли того не стало то не бажав, щоб хтось зайняв його місце у нашій сім’ї. Тому я й не ставила перед собою ціль вийти заміж вдруге. З часом звикла до усвідомлення того, що так буде завжди. Мені було про кого дбати, кому дарувати свою любов. Я робила все можливе, аби син не відчував ні в чому нужди.

Діти ростуть швидко. Назар подорослішав та переїхав у інше місто. Він там навчався й залишився жити. Ми бачились раз на тиждень. Інколи він приїжджав до мене, але частіше я навідувалась до нього.

Та одного разу син сказав, щоб я цього тижня не їхала, бо він буде зайнятий. Мене це дуже засмутило. Відчула себе зайвою у його житті.

У цей момент я замислилась, а чи не було помилкою відмовитись від особистого життя, аби не засмучувати сина? Тепер він має кохану людину поруч, а я залишилась ні з чим. Та вже пізно про це думати, момент втрачено. Мені й самій вже не до чоловіків. Звикла жити, як є. Через деякий час дізналась, що син одружується.

Я вирішила налагодити хороші стосунки з невісткою, щоб не втратити єдиного сина. На щастя, вони мене не відштовхнули. Проживши рік у шлюбі, Назар повідомив, що я скоро стану бабусею. Ось мій скарб — мій онук чи онучка. Вони стануть окрасою мого життя й подарують відчуття, що я ще комусь потрібна.

Радію, що з появою дружини, син не відвернувся від мене. І невістка трапилась хороша. Але ж, буває інакше. Тому раджу жінкам, у подібній ситуації, добре все зважити, перш ніж вирішити повністю присвятити своє життя дитині.

КІНЕЦЬ.