Людмила Іванівна спішила додому. Все небо було вкрите чорними хмарами. Здавалося, от-от почнеться сильна злива. Жінка не збавила ходу, а рухалася ще швидше. Ще зранку вона чула прогноз погоди, але не взяла парасолі. Забула. Старість – не радість. Що вже поробиш.

Дорогою її увагу привернув якийсь сірий клубочок, який увесь трусився від холоду. Це було маленьке кошеня. Воно так замерзло, що не мало сил зійти з дороги. Тож кошеня сиділо на проїжджій частині. Людмила Іванівна не могла пройти осторонь. Жінка забрала кошеня до себе.

Діти її вже давно виросли та покинули батьківський дім, зрідка телефонують до неї. Жила вона одна. Онуки приїжджали двічі на рік. Людмилі Іванівні так хотілося з кимось поговорити. Вона назвала свого нового товариша Михайликом та стала за ним доглядати.

Кошеня їло все: і молоко, і сметану, і ковбасу. Людмила Іванівна не жаліла на свого улюбленця пенсії. Тварина росла не по місяцях, а по днях. Згодом воно стало дорослим котом. Разом з Людмилою вони жили душа в душу. Жінка часто гладила його, а кіт наспівував їй пісню.

Він відчував добре серце своєї хазяйки, яка колись врятувала йому життя. Схоже, котик дуже любив Людмилу Іванівну, і те, що трапилося кілька днів тому, цьому доказ.

Жінка увесь день погано себе почувала. У неї піднявся тиск, жодні ліки не допомагали. Через сильний головний біль Людмила Іванівна вирішила зателефонувати у швидку. Вона навіть не встигла взяти в руки телефон, як повалилася додолу. Михайлик не залишив свою хазяйку в біді та почав голосно нявкати й дряпати шпалери. Сусідам набридло чути нявкання, і вони стали стукати у двері сусідки. Зайшли туди – й побачили Людмилу Іванівну без свідомості.

Завдяки коту життя жінки вдалося врятувати. Людмила Іванівна одужала, а її домашній улюбленець і далі наспівує свої пісні.

КІНЕЦЬ.