Микола не дуже добре пам’ятає час, коли його батьки були живі. Він майже все своє дитинство жив із дядьком Петром та його сім’єю – тіткою Мариною і їх дітьми. Коли п0mepлu Миколині батьки, йому було сім років. З рідних у хлопця був тільки дядько, який і забрав хлопця до себе. У дядьковій сім’ї до нього ставилися як до робочої сили. Принеси, подай, сходи в магазин, помий посуд, замети в хаті. Єдине, що його не заставляли, це готувати. Цим займалася тітка Марина. А все інше було на Миколі.

Йому не дозволяли сідати з ними за стіл. Він сідав їсти, лише після того, як вони самі повечеряли. Микола звик до подібного ставлення від рідних. Іншого ставлення хлопець не бачив. Дядько завжди говорив Миколі, ніби той має бути йому вдячний їм до кінця життя за те, що не опинився на вулиці. Хоча деколи хлопець думав, що навіть в дитбудинку йому було б набагато краще.

У школі Микола був здібним хлопцем. Він гарно вчився, адже знав – вступати в університет йому доведеться власними зусиллями. У нього була мрія – стати юристом. Він вважав своїм обов’язком допомагати іншим людям у вирішенні їх проблем. Тітка Марина завжди сердилася, чому це Микола не допомагає їх дочці з домашнім завданням.

Адже Іринка в неї талановита. Їй лише треба все пояснити. А от Микола чудово знає – Ірині не до навчання. Він виконує за неї всі домашні завдання. За це вона мала хороші оцінки. А у школі біля дошки дівчина нічого не знала та отримувала погані оцінки. Пройшов час. Микола закінчив школу та вступив в університет.

Хлопець був переконаний – тільки йому виповниться вісімнадцять, його виженуть з дому. Але цього ніхто не робив. Коли Микола закінчив університет, Ірина, дядькова донька, надумала вийти заміж. Тут і почалося найцікавіше. Тітка Марина враз змінилася. Вона кидала Миколі в тарілку смачніші шматки їжі, кликали його до столу, всі ставилися до хлопця з повагою. Вони вже не змушували його робити хатню роботу.

Тітка Марина завжди говорила, що доведеться продати їх трикімнатну квартиру та придбати три однокімнатних. Адже Ірина виходить заміж, а за нею і менша, Люба, піде. Доведеться доплатити, зате у кожного буде своє житло.

– А я? – поцікавився Микола.

– А що ти? В тебе колись буде хороша робота, придбаєш собі житло. Правда, нам треба піти до нотаріуса, щоб підписати певні документи. Твоя присутність обов’язкова, – приговорювала тітка Марина. Микола одразу запідозрив щось не те. Він же майбутній юрист. Але хлопець змовчав. Так і бути – все подивиться в нотаріуса. Тітка з дядьком запросили хлопця поїхати з ними.

Тільки в його кабінеті хлопець дізнався, що квартира, в якій вони жили всі разом, по праву належить Миколі. Адже це квартира його покійних батьків. Ось чому вони стали такі добрі з ним.

– Ми тебе виховували, одягали, вчили…Настав час нам віддячити. Надіємось, ти приймеш правильне рішення.

Звісно. Виростили, одягали. Та Микола працював у нічні зміни, щоб купити собі штани та взуття. Жодного разу вони не дали йому гривні. Якби не наполегливість та бажання отримати хорошу професію, хлопець нічого б не мав.

Микола уважно прочитав документи та сказав, що від сьогодні він повноцінний власник квартири. У них є тиждень, щоб з’їхати. Інакше хлопець подасть до суду.

Чого тільки Микола не чув у свою адресу. Та це не головне. Нарешті він сам зможе жити у власній квартирі. І вже не бачитиме їх невдоволених облич.

КІНЕЦЬ.