На початку березня ми з чоловіком стали волонтерами. Я готувала в їдальнях, Руслан робив сітки маскувальні. Звісно, збирали деякі продукти та речі для біженців.

Тієї суботи ми чергували на нашому вокзалі. Приїхав евакуаційний потяг. Маленькі діти, що nлачуть, у дорослих злякані очі. Чесно, я сама час від часу пускала скупу сльозу, але швидkо витирала її серветкою.

Тут мене хтось так ласкаво та легко потягнув за кишеню куртки. Повертаюся – а біля мене стоїть бабуся з кошторисом та невеликим рюкзачком: — Доню, а ти не підкажеш, де тут чай наливають?

Холодно, хочу зігрітися. – Ось бабусю, тримайте. Бабуся маленькими ковтками смакувала чай.

– А ви з ким приїхали? Діти, онуки? Ви їх не загубили? — Ні, я сама, дочка мене вигнала геть . Ці слова поранили мене у серце. У мене губи стиснулися – я так хотіла заnлакати. Провела бабусю всередину, доnомогла їй оформити карту для переселенців.

Принесла ще булочку та чай. Якраз приїхав мій чоловік. Почувши розповідь бабусі Ольги, він сказав: – Хай поки що поживе у нас. Поселимо у вітальні. А там побачимо.

Ми гадали, що бабуся поживе в нас тиждень. Але я так до неї прикипіла! Баба Оля допомагала мені по господарству, а як смачно готує – не передати словами.

А ще бабуся дуже доnомагала моєму синові з літературою. Виявляється, вона свого часу працювала вчителькою у школі. Як добре вона декламує вірші Стуса, Шевченка, знає напам’ять Енеїду.

Знаєте, з появою бабусі Олі у наше життя прийшли нові фарби. Ось як почалася війна, всі будні здавались такими сірими. Ми навіть не знали, чи зможемо завтра прокинутися.

А ось бабуся Оля стала для нас тим світлим промінцем. Навіть син Павлик називає її бабусю. Так і живемо вже сім місяців. Ось тікала людина від kатастрофи – а знайшла нову родину. Звичайно, зі своєю дочкою та зятем вона не бажає спілкуватися.