Коли я тільки вступила до університету, то батьки давали мені кошти на дорогу та тижневе прожиття у місті. Інколи мені вдавалось десь підзаробити самостійно на якісь особисті витрати.

Та і разом цього всього було недостатньо. Протягом довгого періоду часу я мріяла про новіший телефон. Проте ніхто не міг мені цього дозволити, бо наша сім’я не була заможною. А це – річ недешева. Мама завжди казала, що круті телефони ні до чого, головне, щоб подзвонити можна було.

Якось я поверталась після занять до гуртожитку і вирішила не скорочувати дорогу, а піти парком. От там на одній із лавочок і помітила мобільний телефон.

Навколо людей не було, а знахідка була недешевою. Я не раз дивилась в Інтернеті огляди на такі гаджети, тому прекрасно знала розцінки. Я задумалась, що такий телефон не зможу купити, навіть якщо на три роботи влаштуюсь.

Перша думка, що промайнула в голові – потрібно залишити свою мрію у себе. Все ж таки він мені трапився, значить це доля. Та потім я зрозуміла, що батьки виховували мене зовсім не так.

Та і я потім замучу сама себе від постійних здогадок та докорів сумління. Тому зі знайдою я посиділа ще годинку на лавці, думала, що хтось таки повернеться.

Коли підвелась, аби іти до гуртожитку, то побачила, що до цієї лавочки цілеспрямовано крокує якийсь хлопчина. Він питав про щось у перехожих, а тоді наблизився і до мене. Та я заговорила першою:

– Добрий день. Може, Ви шукаєте телефон?

В той момент парубок аж на обличчі змінився. Він відразу до мене посміхнувся і сказав:

– Добрий день. О, так, це я такий незграба. Тільки вранці телефон купив і вже після обіду його згубив. Я не можу повірити, що такі порядні люди, як ви, існують. Дякую вам, ми мене прямо таки врятували. Тепер мусите погодитись піти зі мною на вечерю, я ваш боржник.

Тоді я з радістю погодилась. І навіть не підозрювала, що через два роки ми одружимось, а ще через один чекатимемо на спільну дитинку.

КІНЕЦЬ.