Коли мені було п’ять років, нас покинув батько. Коли мені виповнилося шістнадцять, мати привела додому нового чоловіка. У нього був паршивий характер.

Він постійно сварився на мене, докоряв шматком хліба. Як не дивно, але мати підтримувала чоловіка. То вона любила чоловіка більше ніж мене, чи то боялася — не знаю. — Виросла вже, — сказала вона, коли я закінчила школу, — йди з дому. Втомилася тебе годувати.

Я зібрала речі і переїхала до бабусі, яка живе в тому ж місті. Приїхала, виплакалась і стала з нею жити. Мати жодного разу не прийшла, не відвідала, не поцікавилася, як ми живемо. Ні я, ні бабуся її не цікавили. Потім, через третіх людей, я дізналася, що вона наро дила сина.

Ледь мені виповнилося вісімнадцять років, я влаштувалася на роботу. Бабусиної пенсії не вистачало нам на життя. Працювала офіціанткою і вчилася на заочному.

Коли я стала отримувати зарплату, то і жити нам стало трохи легше. Та й чайові, які ніякі, але йшли. Коли мені виповнився двадцять один рік, бабусі не стало.

Квартиру свою вона заповіла мені, так що з матір’ю судитися не довелося.

У двадцять п’ять років я зустріла мого чоловіка, зіграли весілля і стали жити стандартним сімейним життям. До тридцяти років у мене народилися дві дівчинки: чотирьох і трьох років. Зараз мені вже під сорок. Всі ці роки ми з чоловіком жили в любові та злагоді, раділи успіхам своїх донечок.

Три дні тому до нас у двері подзвонили. Я пішла відкривати. За порогом стояла моя мати. — Здрастуй, доню. Ти мені зобов’язана допомогти.

Чоловік мене покинув, син нічим допомогти не хоче, на мою пенсію насилу вдається виживати. — А тебе цікавило, як ми з бабусею виживали?!

От і мені цікаво, як ти будеш виживати, — відповіла я. — Я через суд доб’юся від тебе ал ментів! — пригрозила мені мати — Ха. Налякала. Ти будеш змушена подати в суд на нас двох: мене і твого сина.

Що мені присудять, то і йому присудять. А вже він тобі за це влаштує солодке життя! — сказала я і закрила двері перед її носом.