– Як думаєш, навіщо тітка Жанна нас покликала? – Запитав Олексій сестру. – Це так на неї не схоже.

– Поняття не маю, – відповіла Яна. Вона не любила здогадуватися, переживати. Покликала їхня тітка приїхати – вона заїхала за братом, і ось вони їдуть. Хоча, звісно, це було дивно.

Тітка Жанна була старшою сестрою їхнього батька. З тіткою вони зустрічалися кілька разів на рік.

Вони рідко зідзвонювалися, не цікавилися повсякденними справи одне одного. Збоку такі стосунки могли здаватися дивними, не сімейними. Але тітка Жанна була багатою, і сама встановлювала правила спілкування з племінниками. Олексія це влаштовувало, особливо ніжних почуттів до тітки він не мав, а Яна просто погоджувалася з бажаннями старшої родички. Хоча була не проти спілкуватися частіше.

– Можливо, тітка хоче підкинути нам грошенят, – мрійливо протягнув Олексій. – Від мого подарунку на день народження вже нічого не лишилося. А у тебе?

Яна тільки хмикнула. Тітка на кожен день народження дарувала їм гроші. Навіть у дитинстві, жодних іграшок чи речей, лише гроші. Це вже було звично, нічого іншого не очікувалося. Але Яні завжди було цікаво отримати щось, що тітка вибрала спеціально для неї. Але тітка себе такими дрібницями не турбувала.

А Олексій пішов у батька. Кілька разів тітка Жанна влаштовувала брата на добрі посади, і ніде довше місяця він не затримувався. Ось і Олексій шукав спосіб заробити грошей, не працюючи. Усі подарунки тітки йшли на нові ідеї чи виплати боргів за минулі.

– Я купила нову сумку, дуже дорогу, – обманула Яна. Вона була трохи розумнішою за брата, притримувала гроші, намагалася збирати. Але Олексію говорити про це не можна було. Почне канючити, випрошувати у борг, який ніколи не віддасть. Тож простіше було обманути.

– Шкода, – зітхнув Олексій. – Думав, може ти мені трохи займеш. Гаразд, може тітка щось дасть.

***

Тітка Жанна жила в центрі міста. Старовинний відреставрований особняк на чотири квартири виглядав розкішно. Її квартира займала половину другого поверху.

– Щоразу приїжджаючи сюди я починаю почуватися бідною, – прилаштувавши свій маленький автомобільчик поруч із блискучим “мерседесом”, зітхнула Яна.

– А ми і є бідні, – сміявся Олексій. – Втішайся тим, що колись все багатство тітки дістанеться нам.

Яна кивнула головою. Тітка ніколи не приховувала, що все, що вона має, вона залишить племінникам. Своїх дітей вона не мала, її третього чоловіка не стало кілька років тому. З братом тітка не ладнала, а ось племінників любила. Посвоєму, звичайно.

Як завжди, побачивши тітку, Яна подумала, яка вона гарна. Їй трохи за сімдесят, але вона така доглянута, витончена. Риси обличчя благородні, сиве волосся покладене в зачіску, сукня строга, але їй личить. Яну заворожувала її холодна краса.

– Добре, що ви приїхали, – одразу перейшла тітка Жанна до справи, тільки вони розсілися по м’яких кріслах. – Хочу повідомити вам новину. Я виходжу заміж. Владислав молодший за мене, у нього є дочка і двоє онуків. Батько кинув малюків, залишивши їх на вулиці. І я хочу взяти участь у долі цих дітей.

Здивування було таким сильним, що Олексій кілька хвилин дивився на тітку з відкритим ротом, майже не моргаючи. Яна навіть турбуватися за нього почала. Сама вона відреагувала на новину спокійно. Чомусь думка, що тітка може знову вийти заміж, навіть у такому віці, не здавалася їй дивною.

Це вона живе зі своїм нареченим так, не розписуючись. А така жінка як тітка Жанна завжди виходить заміж. Яна зітхнула, подумавши, що вона щось не так у житті робить.

А тітка Жанна тим часом продовжувала говорити:

– Після весілля я складу новий заповіт, і ваші частки там будуть, не переживайте. Але, звичайно, вони стануть значно меншими. Треба ще врахувати інтереси мого майбутнього чоловіка, його дочки та онуків. Я вважала за потрібне вам про це повідомити.

Згадки про чоловіка Олексій вже не міг винести.

– Навіщо тобі взагалі виходити заміж? Кохання у вас? Живіть так, – приховуючи невдоволення, сказав він. – Тітка Жанно, за всієї моєї поваги, але ти ж вже старенька, куди тобі заміж? Це просто смішно.

– Все сказав? – владно спитала його тітка. – Мене твоя думка не хвилює, надалі залишай її при собі, доки не спитають.

– Маячня яка, – пирхнув Олексій. – Яна, я зачекаю тебе на вулиці.

Яна відчувала, що брат ще багато що хоче сказати, і була рада, що він пішов. Грубити тітці було марно.

– Твій брат пішов у батька. Така сама впевненість, що всі повинні робити так, як він хоче. Йому доведеться у житті складно, – тітка Жанна сказала це абсолютно спокійно, без емоцій.

– Йому і зараз нелегко, – зауважила Яна. – А чим Владислав займається?

– Він художник, портретист.

– Зрозуміло, – кивнула Яна. – Що ж, я тебе вітаю.

***

– Всі наші надії впали, – сумно говорив Олексій, бігаючи навколо машини. – Як вона могла так нас кинути? Тепер я вічно житиму в квартирі з батьками, а ти у свого коханця в орендованій однокімнатній квартирі.

– Визнай, вона має на це право, – Яна намагалася бути об’єктивною. – Це ж її гроші. І їй вирішувати, кому вони дістануться. Всерівно щось ми отримаємо.

– Нічого подібного! Немає такого права! – здійнявся Олексій. – Вічно всяких бездарностей облагороджує, допомагає їм. Тепер заміж за одного з них вийти хоче.

– Чого ти так хвилюєшся? Я теж розраховувала на спадок, не приховую. Але я повторю: це її гроші. І їй вирішуватиме, що з ними робити.

– Не можна стільки років обіцяти все залишити нам, а потім віддати іншим людям! – тупнув ногою Олексій, почуваючи себе обманутим з усіх боків. – Це ми її сім’я, а вони чужі.

– Так, але вона має на це право, – уперто повторила Яна.

***

Яна та Олексій стояли з букетами біля ресторану, де мали відзначати весілля. На реєстрацію вони спізнилися, Олексій не хотів іти, вони сварилися. Але обійшлося. І ось вони на місці. Але щось було негаразд. Порожній паркувальний майданчик, в ресторані тиша.

– Я зателефоную тітці, напевно ми переплутали ресторан, – Яна дістала телефон із сумки. – Як незручно, і на реєстрацію не прийшли, і на бенкет запізнимося. Тітка Жанна образиться.

– Батько правильно вчинив, що відмовився йти, – сердився Олексій. – Нам там робити нічого. Цей Владислав, його донька з дітлахами… Вони тільки посміються з нас.

– Припини, – посварила його Яна, – я ж дзвоню.

– Алло, – відповіла тітка після восьмого гудку.

– Тітка Жанно, це Яна. Тут така ситуація, ми з Олексієм переплутали ресторан, чи можеш ще раз адресу сказати?

– Який ресторан?

– Де ваше весілля відзначають, – розгубилася Яна. – Який ще?

– Як? Хіба вам не подзвонили? Весілля скасувалося, ще місяць тому. Я була впевнена, що ви знаєте.

– Ні…

– Я скасувала весілля. Владислав розчарував мене, – як завжди, спокійно сказала тітка Жанна, і поклала слухавку.

Олексій, притулившись вухом до щоки сестри, все чув.

– Цей день стає кращим, – посміхнувся він, і демонстративно викинувши букет. – Жодного чоловіка, жодних названих онуків. Ми знову єдині спадкоємці. А я вже думав все, прощай надія на розкішне життя. Але ні, шанси знову високі. Піду відзначу цю справу. Ти зі мною?

– Ні, – похитала головою Яна. – Щось не хочеться. Краще я з’їжджу до тітки.

***

Яна вкотре захопилася тіткою: навіть у такий неприємний момент вона залишається спокійною. Вражаюча витримка.

– Я без запрошення, – Яна ніяково тупцювало на килимку. – Просто хотіла дізнатися, чи все в тебе гаразд. Може, тобі щось потрібне?

Тітка Жанна пройшла до кімнати, присіла на низенький диван.

– Тобі цікаво, чому я скасувала весілля? – прямо спитала вона.

– Звичайно, – Яна присіла поряд. – Ти рідко змінюєш свої рішення.

– Все було обманом. Добре, що я здогадалася перевірити… ні просто засумнівалася. Адже я зовсім не наївна. Виявилось, що це не його дочка. Це його колишня дружина та двоє їхніх дітей. Вона просто на 20 років молодша за Владислава. Все заради грошей. Моїх грошей. Яна, я так не звикла, що чоловіки обманюють. Усі мої чоловіки були людьми порядними. Ти теж стикалася з такими?

– Іноді… Хоча в мене грошей немає, я їм не цікава, – розгубилася Яна. Ніколи тітка не питала її про особисте життя. – Я вже чотири роки живу зі своїм хлопцем.

– Так? А я й не знала, – тітка Жанна посміхнулася. – Сподіваюся, ти щаслива. Я також хотіла бути щасливою. У будь-якому віці цього хочеться. У мене є справи, я багато часу проводжу серед людей, але все одно я почуваюся самотньою. Я звикла бути одружена, звикла, що мене люблять. Безневинний егоїзм, як казав мій другий чоловік. Як же мені не вистачає Віктора…

– Тобі пощастило, у тебе було щасливе життя, – постаралася підбадьорити її Яна. Їй дуже хотілося обійняти тітку, сказати, що вона її любить. Але вона переживала здатися нав’язливою. – Я і одного разу вдало вийти заміж не можу…

Мовчання ставало обтяжливим, тітка Жанна сиділа замислившись. Яна відчула себе зайвою і пішла до виходу. Даремно вона приїхала.

– Яна, заходь до мене якось, побалакаємо. Просто так, коли ти матимеш час. Я буду рада, – несподівано сказала їй тітка. Яна почула навіть якусь теплоту в її голосі.

Яна вже стояла біля дверей, але не втрималася, зняла туфлі, підійшла до неї і цмокнула в щоку.

– Я обов’язково зайду, – пообіцяла вона, – обов’язково.

КІНЕЦЬ.