Ліза перебирала книжки у шафі. Чоловік із матір’ю поїхали зранку на ринок, а її залишили вдома. Мовляв, таке місце не для вагітних. Як-не-як сьомий місяць. Неохоче, але покірно Ліза погодилася. А щоб час швидше минув, вирішила навести лад у книжковій шафі.

Ліза з чоловіком переїхали до матері на кілька місяців, доки вирішувалося питання з квартирою. Ігор задумав продати однокімнатну, де жили вони з Лізою, взяти кредит, і на всі гроші купити побільше квартиру. Поповнення у сім’ї зобов’язує розширювати простір. Переїхали на якийсь час до мами, заразом Лізі буде легше на останніх місяцях. Та й коли дитина народиться, теж допомога стане в нагоді. А Ігор за цей час вирішить усі питання з житлом.

Книг у матері було небагато, здебільшого корисна література з домоводства, кулінарії, виховання дітей. Декілька книг класичної літератури, кілька сучасних письменників. Мама дуже любила їх читати. І серед цього різноманіття кольорових книжкових обкладинок Ліза помітила старий фотоальбом.

— Ось вже не думала, що мама ще береже його.

Мати мала багато фотографій, вони зберігалися в коробці, яка стояла в її спальні. А у цьому альбомі були фотографії Лізи. Вона сама збирала їх, обираючи найкращі. Такий собі варіант “для друзів”. Трохи дитячих фото, трохи шкільних, дещо із студентського життя. А потім закинула, не до того стало. Робота, кохання, сім’я.

Ліза почала гортати альбом. Вона не дуже любила згадувати дитинство. Але зараз стан зовсім протилежний був, поринути у ностальгію, побачити обличчя шкільних друзів. І ось дівчина натрапила на старий знімок, де вона була знята зі своєю подругою.

– Гануся, – Ліза з розчуленням розглядала фото.

На ньому одинадцятирічні дівчата стояли один навптоти одного з подушками, засунутими під сукні. Уявляючи себе вагітними, вони говорили про своє, про дівчаче.

– У мене буде дівчинка, а в тебе синочок, – усміхалася маленька Ліза. – І коли вони виростуть, то зможуть одружитися!

– Навпаки, – заперечила подруга. – Син буде в тебе!

– Я не хочу хлопчика!

– А я, на твою думку, хочу? Дуже треба витрачати життя на цих негідників!

У цей момент у розмову втрутився брат Ганусі, який їх фотографував. Вадим помахав пальцем за “негідників”, і дівчата відразу вгамувалися.

– Давай дамо один одному обіцянку, – шепотіла на вухо подружка.

– Яку? – теж пошепки запитала Ліза.

– Що ми все і завжди робитимемо разом. Як зараз, разом вчимося, дружимо. Потім разом до інституту, і одного дня вийдемо заміж, одночасно народимо дітей…

– Давай, – охоче погодилася Ліза.

Дівчата дали обіцянку, і були вірні один одному багато років, поки все не впало наприкінці одинадцятого класу. Вони обидві закохалися в одного хлопця. Микитенко Юрко був випускником, всім дівчатам він подобався. Ось і Ліза з Ганною не встояли.

Як пізніше з’ясувалося, нишком бігали до нього на побачення, приховували один від одного. Коли все відкрилося, були, звичайно, і взаємні сварки, і сльози… А потім дали нову обіцянку, щоб заради дружби жодна не зустрічалася більше з ним. Але обіцянка не спрацювала. Варто Юркові поманити Лізу, і вона бігла до нього в обійми.

Через час Ліза все ж таки зважилася чесно зізнатися Ганні. Але та чомусь дивно уникала подругу. А невдовзі стало ясно чому. Якось Ліза йшла додому через сквер. І там на лавочці побачила Юрка і свою подругу, вони цілувалися.

Підійшовши впритул, Ліза з образою глянула на Ганну.

– Як ти могла так зі мною вчинити?

– Не ображайся, Лізо! – залепетала подруга. – Я давно хотіла тобі сказати, але все якось не виходило.

– І даремно, – пирхнула Ліза. – Юра все одно любить мене!

– Тебе?! – Заплескала віями Ганна.

– Мене! Навіть колечко вчора подарував, – похвалилася Ліза, простягнувши вперед долоню.

– Ну і що, а мені він обіцяв поїхати разом на море, – схопилася Ганна. – І взагалі, якщо він тебе кохає, чому тоді зустрічається зі мною?

Дівчата ще трохи посварилися, а потім глянули на Юру.

– А ти чого мовчиш? Скажи, кого любиш?

Юрко непевно знизав плечима.

– Дівчата, не сваріться… Пропоную вам домовитися між собою.

– Як це? – розгубилися дівчата.

– Ну, не знаю… — хвилюючись облизнув Юра губи. – Я й сам не зрозумію, хто з вас більше подобається!

Загалом обидві посварилися з Юрком, і кожна пішла у свій бік. Ліза плакала кілька днів, і чесно кажучи, не знала, від чого було важче: від зради коханого чи втрати подруги. Швидше, друге…

Цілий місяць дівчата не спілкувалися, а після випускного їхнього шляху остаточно розійшлися. Ліза вступила вчитися до місцевого університету, а подруга поїхала до іншого міста. Через вісім років колишня однокласниця розповіла, що Ганна давно одружена, і що нещодавно повернулася до рідного міста.

Скільки ще Ліза сиділа над цією фотографією, згадуючи минуле. Сльози тихенько котилися по щоках, адже після цього у неї так більше й не було подруг. Зрештою, додому повернулися чоловік із матір’ю. Побачивши Лізу, що плаче, вони кинули пакети і тут же  стали її заспокоювати.

– Що сталося? Тобі погано?

– Ні, просто знайшла знімок…

Довелося розповісти сумну історію розставання із подругою. Ігор обійняв дружину і посміхнувся.

– Добре, що ти розлучилася зі своїм першим коханням, інакше не бачити б мені моєї коханої дружини!

– Але ж через цього негідника я втратила свою близьку подругу, – схлипнула Ліза.

– Тобі нічого не заважає дізнатись у однокласниці її номер телефону, або навіть адресу…

– Ми так сварилися, стільки років не бачилися, ти серйозно? Ні, – змирилася Ліза. – Все вже в минулому, стільки води витекло.

Однак після цієї фотографії думки про подругу не залишали. Ліза знову і знову поринала у спогади, дитячі пригоди. Як же було чудово!

Пройшов місяць. Черговий огляд у консультації. Виходячи з кабінету, Ліза натрапила на чийсь животик.

– Вибачте, – винувато посміхнулася Ліза і застигла.

Дівчина навпроти теж мовчки дивилася на Лізу.

– Гануся? Невже ти?

– Ліза, – розгублено простягла Ганна. – І теж вагітна!

Дівчата стали наввиперед розпитувати, у кого хто буде, хто коли заміж вийшов, як справи, як життя. Тут же згадали про обіцянку робити все разом. Кілька хвилин вони стояли в проході, безглуздо намагаючись обійнятися, поки нарешті проходячи повз, не забурчала стара гардеробниця.

– Що за манера стояти на дорозі? Вам що, нема де обійматися?

Дівчата вийшли разом із консультації та вирушили до найближчого кафе, щоб нормально поговорити.

– А я знала, де ти живеш, — зітхнувши, сказала Ганна. – Тільки сміливості не вистачало зустрітись.

– Я теж не могла наважитися зателефонувати тобі, – зізналася Ліза. – Думала, ти ще ображаєшся на мене за ту історію… З Юрою…

– Та ти що? Я про цього негідника майже відразу забула. Вже на першому курсі закохалася у свого Леоніда, а на другому ми одружилися.

Довго того дня говорили дівчата, забули про все на світі. Знову почалися стосунки. Потім взагалі почали зустрічатися сім’ями. Якось зібралися на вечерю. Тут Ліза запропонувала:

– Ану хлопчики, сфотографуйте нас, поки ми з животиками!

Тепер на полиці стояли поряд дві фотографії. Одна дитяча, із животиками-подушками. Друга – зараз, зі справжніми животиками, і справжньою дружбою, яка через багато років залишилася в душі кожної дівчини.

КІНЕЦЬ.