У той літній день Катерина в своєму будинку була зайнята звичайними справами. В гості приїхала донька Поліна і шестирічна внучка.

Внучка пішла погуляти на вулицю. Поліна вийшла за нею, але тут же повернулася.

– Мамо, там чоловік сидить на нашій лавці біля воріт. Він тебе чекає.

– Хто такий? – здивувалася Катерина.

– Не знаю. Схоже, що приїжджий. Запитав: “Чи тут живе Катерина Петрівна?”

Катерина відчинила вікно в залі, яке виходило на сторону вулиці. У будинок проник свіже сільське повітря.

Поліна разом з нею виглянула у вікно.

Чоловік сидів, притулившись спиною до паркану. Добре видно було його сиву голову і потилицю. Поруч з ним на лавці стояла невелика дорожня сумка. Чоловік щось говорив Марійці, яка з лялькою в руках стояла поруч з ним.

– Марійка, йди додому! – строго крикнула Поліна.

Почувши голоси і звук з відчиненого вікна, чоловік обернувся.

Катерина встигла розгледіти його обличчя: великий ніс, широкий лоб. Впізнавши давно забуту людини, вона тут же відскочила від вікна.

Дочка, не помітивши замішання матері, пішла на ганок на зустріч Марійці.

– Ти навіщо з незнайомими дядьками розмовляєш?

– Дядько запитав як маму мою звуть, – відповіла дівчинка.

Катерина швидко вийшла в свою кімнату і підійшла до дзеркала.

Як постарів Олег … А я яка стала за ці роки …

Катерина невдоволено розглядала своє відображення в дзеркалі: А як може сільська жінка виглядати в шістдесят років? – повне тіло, широкі плечі, сиве волосся, червоне від сонця обличчя, втомлені очі … Вона стягнула з голови хустку. Розчесала коротке волосся. Похапцем зняла фартух, відчувши тремтіння в руках.

Добре, що ніхто не помітить її хвилювання.

“Думала, якщо побачу його, то і слова не скажу. А ось побігла до нього. Ще й розхвилювалася!” – думала вона, виходячи з дому.

Приїжджий гість встав їй назустріч. Усміхнувся зніяковіло.

Катерина не глянувши в його очі, сіла на лавку. Її обличчя здавалося кам’яним. Гість сів поруч. Катерина спрямувала свій погляд вперед на сільську дорогу.

– Здрастуй, Олег.

– Здрастуй, Катерина.

– Навіщо приїхав?

– Дочку побачити. Скільки їй років?

– Тридцять шість. Коли ти йшов, їй шість років було. Значить, тридцять років не з’являвся!

– Визнаю свою провину.

Олег подивився в обличчя Катерини. Вона стиснувши губи дивилася в далечінь.

– Я від людей дізнався, що ти не замужем, одна. Пусти мене в будинок, Катерина. Втомився з дороги. Сиджу давно. Спина заслабла.

На щоках жінки виступив рум’янець. Вона не знала, як себе вести далі.

Хіба можна в одну хвилину переступити тридцять років болю і образи?

Літній день закінчувався рожевим заходом сонця. Пахло вечірніми квітами і скошеним сіном.

– Добре тут у вас, – зітхнув Олег. – Не те, що в місті. Колись тут жили мої батьки. Нікого не залишилося. Але, є у мене дочка моя рідна. Я її побачити приїхав. А якщо ти мене виженеш, то і дочка не визнає.

– Для мене і для неї, ти став чужою людиною по своїй волі. Дочка тебе не пам’ятає зовсім. Не я, а скоріше за все вона тебе не допустить в наше життя. Ти не знаєш її характер.

Катерина відчула полегшення, переклавши остаточне рішення цього завдання на волю дочки. Але, зараз вона не може вигнати людину. Навіть, якщо ображена на нього.

– Гаразд. Підемо в будинок, – зітхнувши, сказала Катерина.

Олег тяжко встав, спираючись рукою на штахетник забору і повільно пішов в будинок в слід за колишньою дружиною.

У будинку він одразу сів на диван. Стомлено притулив важке тіло до його спинки і прикрив очі.

Почуття жалості починало витісняти почуття образи з доброго серця Катерини.

“Прийшов, як старий пес. Схоже на те, що слабий,” – подумала жінка.

– “А як же я його любила, коли виходила заміж! Тоді здавалося, що він найкращий у світі чоловік.”

Будинок був великий і чистий. З хорошими меблями, з килимами на підлозі, красивими шторами на вікнах. На стіні висів великий телевізор з плоским екраном …

“Нехай бачить як я живу. Все є. Не гуляла. Працювала.”

Думки Катерини перервав голос Олега.

– Катерина, дякую, що мене в будинок пустила.

– Aлiмeнти ти справно платив. Не маленькі. Значить, маєш право дочку побачити, – спокійно відповіла Катерина.

– Ти дихаєш важко. Слабий чи що?

– Слабий.

Катерина сплеснула руками і сіла на диван, – Що?

– Серце. У минулому році нaпaд трапився, втратив свідомість.

Два місяці по лікарнях лежав і переніс oпepaцiю. Тепер відчуваю себе не погано, але буває задишка і слабкість.

Розмова перервалася. Грюкнули двері. Олег встав з місця в хвилюванні очікуючи побачити дочку.

Вона увійшла в зал.

– Вітаю.

– Здрастуй, Поліна.

Виникла незручна пауза, яку перервала Катерина.

– Твій батько приїхав – Олег.

Для Поліни це було повною несподіванкою. Вона сіла в крісло. Подивилася здивовано і безрадісно на непроханого гостя.

– Вибач мене, дочка. Ти в праві мене не пробачити … Олег розхвилювався і прикрив долонею сльозу.

Поліна відвела погляд у вікно. У неї не було слів.

Вона помітила в цьому літньому чоловікові знайомі риси. Це його вона бачила молодого на весільних фотографіях мами, які були заховані в ящик в коморі. У пам’яті спливав неясний спогад з дитинства: Тато піднімає її на руки. Цілує. Вирушає з валізою в руках на автобусну зупинку … Тоді, вона почула від людей слова: “взяв розлучення”. До тих пір, поки не подорослішала, Поліна не могла зрозуміти: Чому поїхав тато? Що значить “розлучення” і як можна його “взяти”?

– Поліна тебе не пам’ятає, – озвалася Катерина.

– Навіть, не знаю, що сказати в цій ситуації, – сумно сказала Поліна.

Вона не відчувала ні образи, ні злості до цієї чужої людини. Поліна встала і підійшла до вікна. Вона дивилася на дорогу, що проходить між сільськими будинками.

Поліна повернулася до батька

– Чому, раптом, надумали з’явитися?

– Заслаб я. Захотів в кінці життя побачити рідну дочку і внучку. Один залишився. З дружиною розійшлися. Син в Німеччині живе.

– Все так погано зі здоров’ям?

– Не зовсім погано. Але, серце слабе. У будь-який момент може відмовити. Мені групу дали і пенсію. А ти як живеш, дочка?

Слово “дочка” неприємно зачепило Поліну. Мама, помітивши, що Поліна нахмурила брови, відповіла за неї.

– Живе в Києві. Заміжня. Вони приїхала погостювати ненадовго.

– Значить, в одному місті жили ми, – винувато промовив Олег і внучка в мене є – Марійка.

Поліні стала важка ця розмова. Вона вирішила піти.

– Піду я, сказала Поліна, і вийшла на кухню.

– Бачу по всьому, що доброю людиною виросла моя дочка. Не прожене мене.

– Катерина подивилася на настінний годинник, і зрозуміла, що останній автобус до райцентру скоро піде.

– Ти де зупинився? – запитала у Олега.

– Тут, у тебе, Катя і зупинився. Мені в селі нікуди йти – родичів не залишилося. Вранці хочу піти в сільський магазин і купити Марійці подарунки.

Не розуміючи, як себе вести далі, Катерина вийшла на кухню до дочки.

– Поліно, ти чула, він ночувати хоче залишитися.

– Чула, мамо. По-моєму, це нахабство! Потрібно йому якось відмовити.

– Я не зможу виставити за двері слабу людини. Вечір на дворі.

– Ну добре, мамо, тобі вирішувати. Будемо вечеряти.

В отворі кухонних дверей зявився Олег. Чув із залу розмову жінок.

– Я можу і в сараї на сіні переночувати чи в комірчині.

– Добре, вже, махнула рукою Катерина, – Будинок у нас великий. Залишимо на одну ніч.

– Хороші ви люди, – вдячно сказав Олег.

Від запаху смаженої картоплі і курячого бульйону стало тепло і спокійно на душі Олега. Дві жінки на кухні, здавалися йому рідними і близькими.

“Не піду нікуди”, – подумав він, – Нехай хоч мітлою женуть, не виїду. Тут мій останній причал “.

– Ну добре, іди в зал. Покличемо вечеряти, – сказала Катерина. В її словах Олег почув велике прощення.

За вечерею Поліна мовчала. Вона не розуміла, як їй говорити з цією людиною. До того ж, Поліні було шкода свою матір. Тридцять років мама прожила незаміжньою жінкою. Не знайшла того чоловіка, якого змогла б полюбити …

– Марійка, я твій дід, – сказав Олег внучці за вечерею. Але, Поліна грубо перервала гостя на півслові.

“Не треба дитині нічого пояснювати. Тут, навіть дорослий не зрозуміє: що за дід?” – різко сказала вона.

Дівчинка не зрозуміла про що говорять дорослі, і чим незадоволена мама. Вечеря пройшла в мовчанні.

Марійка пішла гуляти, а Поліна стала прибирати посуд. Олег не вийшов з-за столу. Заговорив, звертаючись до обох жінкам:

– Справа в тому, що в минулому році, коли я став нездужати, моя дружина вирішила переїхати жити в інше місто до своєї дочки від першого шлюбу. Подала заяву на розлучення. Нашу двокімнатну в Києві, продали, як спільно нажите майно. Мою частина суми перерахували мені на рахунок. А сума така невелика, що на неї нерухомість не купиш. На саме поганенька житло не вистачить. Поки по лікарнях лежав, ціни ще більше підскочили.

Олег дістав з кишені банківську карту. – Ось, тут ця сума.

– Прибери, – сказала Катерина, – може, старий будиночок в селі купиш …

– Не зможу я один жити! Слабкий став. Відро води не підніму.

Поліна різко розвернулася від раковини, в якій мила посуд, і подивилася на блискучу банківську карту.

– Вам ці гроші знадобляться, щоб оплатити будинок для престарілих!

– Мені всього лише шістдесят. Я ще не старий, – ображено відповів Олег.

– Це що ж, виходить, – сказала Поліна обуреним тоном, – Ви, що, вирішили жити в нашому домі? Яка нахабність! Спочатку в будинок його пустили. Потім він переночувати захотів. Тепер, він жити тут зібрався!

Олег сидів на стільці з похиленою головою, слухаючи нещадні слова дочки.

– Не шуми, Поліно, – сказала спокійно Катерина.

– Я не вважаю цю людину своїм батьком! Я його не пам’ятаю. Нехай іде, – винесла свій вирок дочка.

Олег зморщив обличчя і поклав руку собі на груди.

– Ох, і розхвилювали ви мене, жінки. В очах потемніло, в голові стукає …

Катерина підняла під руку Олега і допомогла йому дійти до дивана.

На кухні її чекала обурена дочка.

– Ти хоч розумієш мама, який тягар зараз можеш повісити на себе? Я то поїду, а він тут почне жити, нездужати.

З ним може трапитися будь-що … А тобі доведеться доглядати. Я не допущу цього.

– Ні, дочко. Якщо сам вранці піде, значить, так тому і бути. А якщо залишиться, то я не стану виганяти за двері. Ти в місто поїдеш. Я тут одна залишусь. Мені вирішувати. Я в домі господиня. У тебе своя квартира є.

Катерина зайшла в зал. Олег сидів на дивані і дивився на неї винуватим поглядом. Катерина сіла поруч.

– Я все чув. Дякую Катя. Прошу тебе, дозволь залишитися.

Олег поклав свою долоню на руку Катерини.

– Ти не думай, що я зовсім слабий. Лікар сказав мені, що прогноз сприятливий. Я можу жити багато років, якщо буду дотримуватися рекомендацій.

Ну, що ж, сумно посміхнулася Катерина, і вперше, за цей час, подивилася в карі очі Олега, – значить, живи.

Жалість і душевна доброта управляли почуттями цієї жінки.

І ще, відгомони старої любові, які тліли тридцять років вугіллям в її душі. А тепер, розгорілися і осяяли душу теплом.

Від автора: Ця історія про реальних людей. Ось, вже, три роки живе Олег в будинку своєї першої дружини Катерини.

Коли я приїжджаю погостювати до своєї мами в село, я бачу, як літнім вечором, Катерина виводить Олега з двору на вуличну лавку у садок. Вона підтримує його під руку, допомагає сісти. І вони, коротають вечір дивлячись на дорогу, по якій проходять рідкісні сільські жителі.

Люди кажуть, що дочка Поліна так і не пробачила свого батька. Коли Поліна приїжджає до матері, то Олег йде в далеку кімнату і намагається не потрапляти їй на очі. Але, у нього є Катерина – вірна, турботлива. У ній він впевнений. Вона його не кине і не зрадить. Вона та людина, яка подасть йому останній стакан води.