Валентина зайшла в магазин біля будинку, купила капустину, круглого рису, прихопила мʼясця і з важким пакетом пішла додому.

– Зараз голубців накручу, – подумала вона. – Щось захотілось сьогодні. Та й Настя, донечка їх дуже любить.

Валентина зайшла у підʼїзд, піднялася на поверх і відкрила двері в квартиру своїм ключем.

– Доню, я вдома! – гукнула вона.

Та у відповідь була тиша…

Валентина зайшла в кімнату і раптом побачила на столі якийсь папірець.

Вона взяла записку й очі вирячила від прочитаного!

Стосунки у них із Настею були нерівні, але вона не очікувала, що дочка ось так просто піде.

Вона перечитувала записку знову й знову, запам’ятала навіть її напам’ять, але їй здавалося, що вона пропустила щось важливе, не так зрозуміла…

Валентина ніяк не могла заснути вночі. То подушка здавалася надто жорсткою, то ковдра надто важкою, то важко від спеки.

Вона то починала плакати, то вела нескінченний діалог із дочкою, згадувала всі їхні сварки, щасливі моменти…

Нарешті, вона втомилася переживати, встала, сіла за стіл й увімкнула настільну лампу. Записка лежала поверх її робочих паперів, вже пом’ята від частого читання.

Валентина всоте уважно перечитала записку. Ні, вона все правильно зрозуміла. Здавалося, вона навіть чула роздратований голос дочки.

«Я втомилася від твого контролю… Ти надто строга… Я хочу жити самостійно. Я доросла… Ти все одно не відпустила б мене, тому я йду поки тебе немає вдома. Зі мною все добре. Я не сама. Не шукай мене. Я не повернусь…»

Лист без вступу і підпису.

– А як же ж я? – знову запитала Валентина, наче дочка могла почути її й відповісти. – А якщо зі мною щось трапиться, тобі нікуди повідомити навіть. Тебе зовсім не хвилює, що буде зі мною?

Настя, мабуть, по–своєму має рацію. Але їй, матері, хотілося, щоб вона здобула освіту, влаштувалася на хорошу роботу, щоб раптове почуття, незапланована вагітність не завадили досягти всього цього. Хіба є матері, які дозволяють своїм дітям абсолютно все?

Валентина сама вийшла заміж студенткою і пам’ятала, як любов швидко пройшла, випарувалася, не витримали випробування безгрошів’ям, життям у тісній кімнаті гуртожитку, невлаштованим побутом і втомою.

А коли народилася Настя, взагалі стало неймовірно важко.

Вони з чоловіком, таким самим молодим студентом, перестали розуміти один одного, сварилися постійно. Може, мама мала рацію, і не треба було залишати дитину? Але Валентині здавалося, що їхнє кохання переможе всі негаразди. Недолуге дівчисько…

Через три місяці вони розійшлися з чоловіком. Валентина взяла відпустку і повернулася до батьків. Дивно, але мама одразу полюбила внучку, хоча сама не дуже її хотіла.

Вона навіть відпустила Валентину довчитися в інституті, а сама бавила й балувала Настю.
Поки були живі батьки, Валентина не знала проблем. Мама поряд, дитина під наглядом.

Після закінчення інституту вона два роки працювала вчителькою у школі, а потім влаштувалась перекладачкою.

А ось із особистим життям їй не пощастило. Мама казала, що настав час вибирати чоловіка самодостатнього, дорослого.

Але Валентині траплялися або одружені, які пропонували тільки роль коханки, або розлучені, які залишили колишніх дружин, а самі шукали до кого б приткнутися. Заводити стосунки із такими чоловіками Валентина не хотіла.

Коли один за одним пішли батьки, вони з донькою залишились самі.

З близьких і рідні у Валентини нікого більше не було. Усю себе вона віддавала дочці.

А їй, як виявилось, це не було потрібно. Порівняно з бабусею, Настя вважала матір надто строгою. Вона мріяла не про освіту й кар’єру, а про вільне життя. І сьогодні пішла невідомо куди…

– А я зачекаю. Що ще мені залишається? Колись ти повернешся. Я ж матір, я люблю тебе і пробачу. Аби з тобою нічого не сталося…

Валентина зітхнула, вимкнула настільну лампу і лягла в ліжко.

З пів години вона ще крутилася, але все ж таки заснула чуйним сном.

Вона довго не могла змиритися з відходом дочки, чекала її, бігла на кожен дзвінок і на будь–який шум за дверима.

Окрім роботи в офісі, вона набрала перекладів додому і до глибокої ночі сиділа над журналами, рефератами та науковими статтями.

Спала по кілька годин на день. При такому навантаженні ніколи було шкодувати себе.

Про доньку, звичайно, думала і вмовляла себе, що з Настею все гаразд.

…Пройшло півтора роки і дзвінок у двері відволік Валентину від роботи.

Вона з жалем зняла окуляри і потерла стомлені очі. Переклад ішов легко й швидко, шкода було зупинятися. Дзвінок повторився, і Валентина встала з–за столу.

Вона відкрила двері і побачила худеньку й якусь втомлену дочку. Валоя ахнула і кинулася до неї.

– Настю! Нарешті. Я так чекала на тебе.

Але вона натрапила на холодний погляд Насті і зупинилася біля порога. Коли дочка зайшла в коридор, Валентина тільки тут помітила у неї на руках дитину.

– Це твоя? Дай мені, – Валентина взяла дитину на руки. – Дівчинка? – радісно вигукнула вона. – Я віднесу її в кімнату, а ти роздягайся.

Валентина забрала дитину, поклала на диван і залюбувалася віями, пухкими щічками, складеними бантиком губками. Коли вона почула звук дверей, що зачинилися, то не відразу зрозуміла, що Настя пішла.

З коридору не долинало жодного звуку. Вона кинулася туди й побачила залишену біля дверей велику картату сумку. Про те, що Настя приходила, нагадували лише мокрі сліди на підлозі від її чобіт.

Валентина відчинила двері і гукнула у бік сходів:

– Настя!

Ні відповіді, ні кроків внизу, вона не почула. Валентина кинулася до вікна, подивилася вниз. Біля під’їзду не було ні машини, ні Насті.

– Настя… – прошепотіла Валентина.

Вона повернулася в кімнату до дитини. Дівчинка, яка нічого не підозрювала, спала.

– Залишила доньку мені? – від неймовірного здогаду Валентина оторопіла. – Ні, цього не може бути. Вона обов’язково повернеться. Сумка! Вона ж залишила сумку…

Валентина кинулася в коридор і принесла до кімнати сумку. У ній були лише речі дитини.

Дівчинка раптом заплакала. Валентина почала її заспокоювати більше для себе, аніж для неї, повторюючи, що мама скоро повернеться. Дівчинка заспокоїлася.

Валентина повернулася до сумки і знайшла у боковій кишені документи на дівчинку. І тут Валентина нарешті зрозуміла – Настя не повернеться.

Дівчинку звали Іринка, Ірина Леонідівна Павлюк. Значить, дочка так і не вийшла заміж, якщо дала дівчинці своє прізвище. По батькові батька? Чи придумала перше, що спало на думку?

Вона знайшла коротку записку:

«Будь ласка, нехай вона трохи побуде в тебе».

І все.

Валентина витрусила все із сумки і знайшла коробку суміші.

– І на тому спасибі, – подумала вона й побігла на кухню розводити суміш.

Забуті переклади лежали на столі.

І почалося інше життя. Валентина повністю перейшла на роботу вдома, щоб весь час бути поруч із внучкою.

Втомлювалася, крутилася, як могла, але раділа, що з’явився сенс життя.

У рочок Іринка пішла, а в три з половиною Валентина віддала її в садочок, попередньо прописавши у себе.

Завідувачці вона пояснила, що мама Іринки теж працює перекладачкою, часто їздить у відрядження.

Ішов час. Валентина полюбила спокійну й тямущу дівчинку. І та ніяк не хотіла називати її бабусею, а наполегливо називала «мамою».

– У тебе інша мама, моя дочка. Значить, я бабуся, – пояснювала вона онучці.

Але Іринка забувала і знову називала її мамою.

– Клич мене Валею. Я – Валя. Баба Валя, – якось сказала Іринці Валентина.

Дівчинка кивнула і з того часу називала її тільки так, Валя, без «бабуся».

Настя так і не повернулася, не надіслала жодної звістки.

Наближався час йти Іринці до школи. Валентина переживала, що директорові не сподобається, що дівчинка живе з бабусею? Раптом на опіку заявлять? Тягнула до останнього. Наприкінці серпня пішла до школи, де раніше сама два роки працювала. Завучка змінилася, Валентина одразу зрозуміла, чого від строгої гарної жінки з холодними проникливими очима можна чекати…

А ось директор залишився колишнім. Валентина на свій ризик все йому розповіла. І той все влаштував, Іринку взяли до школи без жодних розмов.

Валентина настільки полюбила Іринку, що тепер з переживала через повернення доньки.

Вона не дуже балувала Іринку, не той характер, але віддавала їй усю себе, намагалася, щоб у неї було все, що треба.

На шкільних зборах вона з гордістю вислуховувала похвали на адресу внучки.

Іринка росла розсудливою дівчинкою не по роках. Валентина часто запитувала себе – а Настя така ж була?

І з сумом сама собі зізнавалася, що ні посидючістю, ні допитливістю Настя не вирізнялася.

Через рік покинула музичну школу. Читати не любила, нічого прагнула. На думці були тільки гуляння…

Весна цього року видалася рання і тепла. Дорогою до школи по Іринку, Валентина зайшла в магазин. Вони йшли додому повільно, радіючи весняному сонечку. Іра розповідала шкільні нехитрі новини, а Валентина несла важкий рюкзачок і пакет зі змінним взуттям, та ще й пакет із продуктами. Біля під’їзду вона забарилася у пошуках ключа від кодового замка.

– Мамо, – раптом пролунав за спиною голос Насті.

Валентина різко обернулася, випустивши від несподіванки ключі. Вона не одразу впізнала дочку. Тепер вона виглядала яскравою, дорого й модно одягненою білявкою.

Навіть на відстані Валентина вловила тонкий запах дорогих парфумів.

Якась нетутешня, чужа, але то була її дочка. Вона зраділа, але несподівана поява Насті обіцяла лише одне – вона забере Ірину.

Іринка підняла ключі й віддала Валентині. І та раптом помітила, як Настя пильно дивиться на дочку. Хоч Іринка з цікавістю розглядала гарну незнайомку, але все–таки тулилася до Валентини.

– Ти таки повернулася. І я навіть знаю, навіщо, – сказала вона, відчинила двері під’їзду і відправила вперед Іринку.

Бракувало тільки, щоб Настя прямо тут, на вулиці, почала пояснювати дочці, хто вона така. Напевно, хтось дивиться у вікно. Вони всі троє мовчки піднялися на третій поверх, зайшли в квартиру, і тільки тоді Валентина спитала, чи надовго дочка приїхала.

– Ти мені не рада? – з викликом запитала Настя.

– Я чекала на тебе стільки років, а зараз… Бачу, ти добре виглядаєш, отже, влаштувалася в житті.

– Так. Я живу в Іспанії. Заміжня. Ти ж не думала, що я забула про…

Вони обоє одночасно глянули на притихлу Іринку.

– Іди в кімнату, переодягнися, – сказала їй Валентина.

– Іринко, я твоя мама, – тут же зупинила її Настя, підійшла до дочки і хотіла обійняти, але Ірина сховалася за Валентину, а потім і зовсім побігла в кімнату.

– Навіщо ти так одразу? Їй треба дати час звикнути. Вона ж не пам’ятає, не знає тебе, – почала виказувати Валентина доньці.

– Ти в своєму репертуарі. Краще знаєш, коли і що робити, – Настя штучно розсміялася, але очі залишилися сумними.

– Хіба не тому ти залишила її мені? – парирувала Валентина.

– Я приїхала за нею. Як зроблю документи на неї, ми поїдемо. Доведеться потерпіти мене, мамо, – зухвало сказала Настя.

Дивна якась зустріч у них вийшла. Рідні люди, а лагідних слів одна для одної не знайшли. А на що Валентина чекала? І нічого вона не може з цим вдіяти. Вона знову залишиться сама.

За вечерею Настя розповідала, як добре вона живе в Іспанії, який у неї будинок, басейн.

– Я боялася чоловікові сказати, що маю дочку. А коли він дізнався, то насварився на мене, що приховала від нього. Вмовив поїхати і забрати Ірину.

– А той, заради якого ти поїхала з дому? – запитала Валентина.

– Що про нього говорити тепер? Він колись кинув мене без грошей, я не знала, як жити. Тому й привезла доньку до тебе. Знала, що вмовлятимеш залишитися, тому пішла, нічого не пояснюючи. Хотіла стати на ноги і тоді забрати Іринку.

– Значить, тобі я була поганою матір’ю, а для Іринки бабусею згодилася? – не змогла промовчати Валентина.

– Вибач, я не справедлива була до тебе. Знаю, ти старалася, все робила для мене. Мамо, це моя дочка. Я все одно заберу її.

– А я? Тобі було недобре, а про мене ти думала, як я житиму з маленькою дитиною і працюватиму, коли залишала її мені? А як мені жити далі? Іринка єдиний сенс у житті.

Розмови в них виходили дивні, важкі, з викриттям за спільні образи. Але Валентина розуміла, що треба залишитись із дочкою друзями. Вона старша, мудріша і розумніша, їй і треба йти на компроміс, заради Іринки. І вона старалася щосили.

Наближався день від’їзду.

– А Валя з нами поїде? – запитала Іринка якось Настю.

Мамою вона назвала її один раз, коли Настя попросила сама про це.

– Ні, бабуся залишиться тут. Ти виростеш і зможеш приїжджати до неї у гості.

– Тоді я теж нікуди не поїду, – затялася Ірина.

І навіть Валентині не вдалося вмовити її. Вона чекала, що Настя запропонує і їй поїхати разом з ними. Вона б погодилася. Вона б усе залишила, аби бути поруч із дочкою та онукою.

Але Настя не покликала. Вона одна полетіла в Іспанію, бо Іринка казала, що все одно поїде. Перед цим вона остаточно посварилася з Валентиною, виказавши їй, що вона спеціально налаштувала проти неї Іринку і пообіцяла, що забере дочку через суд. На тому й розійшлися.

Минуло ще вісім років, коли Настя повернулася до них. Чоловіка не стало, він був набагато старший за неї, його родичі залишили Настю без спадщини. Її просто виставили на вулицю. Добре, що вистачило своїх грошей на квиток.

Іринка підросла і зустріла маму більш тепло. Якийсь час вони жили втрьох, поки Настя не знайшла нового чоловіка і не переїхала до нього. А Іринка так і залишилася жити з Валентиною, до матері ходила в гості.

У кожній родині свої проблеми, таємниці. Погано, коли немає порозуміння між матір’ю та донькою. Від цього недобре всім…

КІНЕЦЬ.