Тиждень тому не стало моєї бабусі Олени. Вона заповіла мені у спадок свій будинок. Загалом, я часто приїздила до бабусі у гості та всіляко допомагала. Цієї зими, коли були відключення світла, то купила дорогий генератор, аби мала світло в хаті. Перед Великоднем зробила їй ремонт у кухні – поставила нову плитку, холодильник, духовку, стіл та крісла на замовлення виготовляли з дерева. Ну і завжди платила їй за комунальні послуги, бо ввела адресу будинку собі в банківській картці.

Ще років 5 тому в селі була страшенна повінь та хату затопило. То я оплатила бригаду майстрів, купила всі будматеріали, аби поставили нову підлогу, викачали воду з хати та ще перекрили дах про всяк випадок. Самі розумієте, що це мені обійшлася в чималу суму. І це була саме ініціатива бабусі, аби переписати на мене хату.

Моя мама живе та працює в Португалії і не планує повертатися додому. Там знайшла нового чоловіка, до речі, також з України. А свого тата я ніколи не бачила. Навіть прізвища його не знаю, бо мама дала своє дівоче.

Мені вже 35 і я хотіла давно переїхати з міста до села.

Робота у мене дистанційна, єдине, що вимагає директор – вчасно відправляти документи та звіти. Поки я живу в однокімнатній квартирі з Петром, моїм цивільним чоловіком. Якщо чесно, я не хотіла брати шлюб у церкві та уникла всю ту тяганину з паспортом, зміною прізвища. Тим паче, що мені дає той штамп та обручка на пальці?

У Петра є двоє дітей від першого шлюбу, Зоряна та Аліна. Дівчата інколи приїжджають до нас у гості, чоловік купує їм книги, одяг, іграшки. Ну і ще платить аліменти. Тому в наш родинний бюджет вкладає мало, тільки 4 тисячі гривень. Ну інколи 5 чи 6, якщо пощастить. На ці гроші сильно не розгуляєшся, тому ми ніколи не відпочивали десь на морі чи не їздили у Буковель. Петро каже, що то в нього на роботі тимчасові труднощі з зарплатнею.

Спершу Петро був категорично проти переїзду. Звісно, його влаштовувала моя однокімнатна квартира з недорогим ремонтом. Але коли дізнався, що мені перепав такий розкішний будинок у спадок, то змінився:

– Слухай, а коли ми переїдемо? Може, вже цього літа? Якраз гарна погода буде, сонячно, собі якусь альтанку збудуємо на подвір’ї. І мої дівчата матимуть місце, де гратися.

Я вже почала збирати речі, купила деякі меблі до будинку. Планувала вже у липні, максимум серпні переїхати остаточно. Але декілька днів тому Петро знову почав говорити за будинок. Правда, вже не виглядав таким радісним:

– А ти мене там пропишеш?

– А ти чого питаєш?

– Я не хочу господарювати в чужому будинку. Я там що, на пташиних правах житиму?

– У моїй квартирі ти також не прописаний. Але чомусь раніше тебе не турбувало це питання.

– А тепер я вирішив, що не хочу так більше жити. Я там буду як якась прислуга чи що?

Петро ні копійки не вкладав в бабусин будинок.

А зараз вирішив, що має повне право жити там, наче господар. Повірте, він навіть до майстрів не хотів везти будматеріали, я сама брала вихідний на роботі та все робила.

Вирішила порадитися з мамою. Зателефонувала їй у скайп, про все розповіла:

– Доню, от він мало того, що грошей у родину не приносить, то ще й вимагає у чужій хаті прописати. Нащо воно тобі таке взагалі треба?

– Ну так він мій чоловік…

– Ага, де? В паспорті чи перед Богом? От були б у вас свої діти, якась родина – то вже інша розмова. А потім він ще почне вимагати, аби ти ту хату його дівчатам віддала? То чужі для тебе люди. Потім ще пошкодуєш.

Поки я не підіймаю тему щодо переїзду. Але Петро, наче та папуга, щодня запитує “а ти коли до нотаріуса?”. Ще хоче зробити у будинку ремонт та виділити дві кімнати для його Зоряни та Аліни.

Що мені робити? Я хочу жити у будинку. Але Петро скоро почне мені ультиматум ставити. От він дійсно корислива людина чи то просто так здається?