Всі розмови Остапа перед колегами зводились до тещі, котра добряче допекла чоловікові. Коли його товариш по роботі та його матір прийшли до Остапа в гості, то аж рота роззявили, побачивши ту саму “тещу”

Остап тільки-но влаштувався за роботу. Колеги небагато про нього знали.

Та найбільше він розповідав про свою тещу.

– Біда, а не теща! – скаржився Остап. – Всюди лізе! Як щось їй не до вподоби, одразу кричить.

Подібне колеги по роботі чули від нього майже щодня, а якось товариш Іван не стримався.

– Ти жінці скажи, нехай свою матір приструнить. А як не послухає тебе – розлучайся!

Остап дивно глянув на Івана:

– Немає в мене жінки. Вже три роки, як я живу сам.

Дружина померла. А теща лишилася.

От що мені з нею було робити? За двері виставити чи що?

– То ви з нею удвох живете?! – з подивом вигукнув Іван. – Ох і сімейка у вас.

З розповідей Остапа всі думали, що в нього є дружина і теща. А воно он як – дружини не стало, а за матір’ю її зять доглядає.

Остап – мужик непоганий, і характер в нього добрий. Іван ту же зрозумів – йому б такого зятя.

У нього сестра старша досі незаміжня.

Сидить одна в селі.

Він одразу став діяти:

– Остапе, ти відпочинок на природі любиш?

– Звісно! Але тещу надовго я залишити не зможу.

– Ну за день нічого ж не трапиться. Бери її з собою, будинок в мене великий. Їдьмо, в нас у селі такі хороші місця для риболовлі є.

Остап таки погодився. Поїхали вони на один день. Остап тещу з собою не брав, хіба клопоти зайві. Хай сидить вдома. Їсти їй залишив, надіявся, що за день нічого не трапиться.

Іван вже встиг розповісти мамі та сестрі про Остапа. Сестрі натякнув, що це її шанс. Так і сталось – Остап одразу закохався у Василину.

Через три місяці вони розписалися. Василина переїхала жити до Остапа. Колеги по роботі одразу помітили, як чоловік змінився. Він став врівноваженим та добрішим. Ще й жартували, мовляв, от як шлюб впливає на людину.

Відтоді розмови Остапа змінилися.

– А теща моя одразу Василину полюбила. Нарешті сваритися перестала. Тепер я щасливий.

Василина не скаржилася на життя зі свекрухою. Одного разу Іван не витримав та запитав у сестри:

– Як тобі живеться в них?

– Все нормально, брате.

Іван сам до них у гості їхати особливо не бажав. А все через Остапову тещу.

Але наближалися свята. Іван з матір’ю був запрошений в гості до Остапа та Василини.

– Подивіться, як ми тут живемо. Ми далі рік разом, а ви досі в гостях не були.

Іван хотів щось відповісти, але передумав. Він переживав, як приймуть в їх домі матір.

– Як цю тещу хоч звати? – запитала мама прямо перед входом.

– А я звідки знаю. Теща… Ми так завжди говоримо “Остапова теща”.

– Взагалі це я тепер його теща, – мовила мама Василини.

Гостей зустріли дуже привітно. За кілька хвилин покликали усіх за стіл. Вони сиділи за столом, і кімнати, де б могла жити Остапова теща, не було.

Матір Василини здивовано глянула на Івана, той і собі мовчав.

Потім в кімнаті появилася чорна кішка.

– А хто це в нас тут такий? – запитав Іван.

– Знайомтеся, це моя Теща.

Гості аж рота роззявили.

– Ти для чого так кішку назвав? – запитав Іван.

– У мене дружина була. Прожили ми разом одинадцять років, і ще б жили, якби її матір.

Весь вчила нас життя, пхалась зі своїми порадами, навіть говорила, коли ми маємо дітей народжувати.

А я так хотів стати татом.

Я змовчав, хоч вже тоді незлюбив її. От лишень дітей у нас так і не було. Я навіть змирився, але теща й тут свого носа впхала.

– Візьміть дитя із дитбудинку.

Я чесно їй відповів:

– Або свої, або без дітей.

Я не зможу виховувати чужу дитину.

Так ми й розлучилися.

А це квартира моїх батьків. Кішку цю я ще малою на вулиці підібрав. Вона була брудна, нявкала, от я їй і дав кличку “Теща”.

Матір Василини підвелася та побігла на вулицю. Діти кинулися за нею. З очей жінки лились сльози.

– Ви чого? – спитав Остап та обійняв тещу. – Вам хтось зробив боляче? Тільки скажіть.

– Хто-хто! Ти!

– Я? – Остап не міг зрозуміти, в чому провинився. – Може я чимось вас образив, тоді пробачте.

– Кішку Тещею назвати!

– Знайшли через кого сльози лити.

Вона – Теща. А ви – моя мама.

За рік жодних повчань, непрошених порад. Повірте, я маю з ким порівняти.

– Правда? – перепитала жінка.

– Мамо! Ти ж не плачеш? Чи не так? – запитав Іван.

Я? – запитала жінка, витираючи сльози. – Плачу. Від сміху! Це ж треба до такого додуматися. Василино, й ти теж! Не могла мені швидше сказати?!

– Ви й не запитували, – ніяково відповіла Василина.

Приїду додому, заведу пса та назву його Зять.

Жінка глянула на Василину та Остапа підступним поглядом.

– Так тобі, синочок!

КІНЕЦЬ.