Нам із сестрою батьки декларували, що одна із двох квартир буде наша (тим більше, що при приватизації до мого повноліття їм якось вдалося обійти закон і не вписати у власники). Проте до придбання другої квартири, за визнанням тата, мама казала йому, що ми нічого не отримаємо.

Якби одразу нам сказали правду, ми б будували своє життя по-іншому, а то 2,5 роки мого життя я була нянькою для своєї третьої сестри, яка з’явилася на світ після покупки другої квартири.

Не з корисливих спонукань, я її дуже любила та люблю. Замість вдячності виявилося, що мені все одно було нічого робити.

Коли у мене з’явився син, перші 2,5 роки я мешкала з батьками. Усі гроші, які отримувала, віддавала їм. Щось купувала дитині. Собі нічого (колись чоботи).

Коли синові було 1,5 роки, я вийшла працювати викладачем. Працювала не щодня до обіду, але за кілька місяців мама відмовилася сидіти з моєю дитиною. А потім взагалі вирішила, що ми їй заважаємо, і так ненав’язливо відправила нас до батька сина в інше місто.

Через пів року після нашого приїзду чоловік почав щось приймати. Я тричі купувала квитки та просила у мами дозвіл повернутися. У відповідь чула невдоволене: “ну приїдь”. І йшла здавати квитки назад.

Було дуже тяжко, чоловік-залежний, ще маленька дитина, без допомоги, без друзів, без роботи. А від батьків тільки скарги одне на одного і скиглі щодня з усіляких дрібниць. Жодного співчуття ні від кого з сім’ї я не отримала. Тепер просто не хочу з ними спілкуватись.

КІНЕЦЬ.