Мені 20 років, я живу із батьками. Мої проблеми почалися 4 роки тому, коли ми переїхали до іншого міста. Потрібно зазначити, що наша сім’я завжди була в переїздах з міста в місто, з однієї орендованої квартири в іншу, зважаючи на поганий фінансовий стан, який погіршується, і донині.

Вже 4 роки, як я страждаю від апатії та постійної втоми (без причини). Сплю дуже багато, з дому виходжу тільки за потреби, фізичної активності немає ніякої через слабкість (хоча я завжди була активною людиною, колись займалася спортом).

Велика кількість лікарів мене обстежило, так що з фізіологічного погляду у мене все гаразд, крім дрібних болячок. Зі своєю проблемою я за ці роки вже змирилася, намагаюся просто не думати про це і живу як рослина.

Через фінансовий стан у сім’ї часто бувають скандали через дрібниці (до речі, грошей вистачає тільки на їжу і всяку дрібницю, плюс важко на оренду квартири, одяг купуємо раз на рік). Найбільше себе у цьому виявляє батько.

Його стан можна описати як не зовсім адекватний. Тобто він може поводитися дуже агресивно: перекидати речі, кричати, що вже хоче, щоб його не стало від цієї безвиході. Я його в принципі розумію, але це все на мене дуже діє. У такі моменти хочу просто зникнути.

Треба сказати, що його агресія завжди була присутня в нашому житті, але зараз все стало набагато гірше. Він забороняв і забороняє мені робити щось, що йому не подобається, хоча й ці заборони не мають сенсу. І зараз, коли настав час мені «вийти у світ», розпочати своє життя, почати допомагати батькам, я просто нічого не можу.

Ця ситуація пригнічує мене дедалі більше, бо схожа на глухий кут. Я не можу піти на роботу, бо ще навчаюсь, і моїх сил не вистачає на поєднання. Також, я відчуваю, що навчання мені нічого не дало і не дасть, хоч я і вчуся на відмінно, поки що.

І потрібні сили та час, щоб займатися самоосвітою, а я їх не маю. Так що, я вже виключаю, що зможу працювати за професією на улюбленій роботі, принаймні, найближчим часом.

Однак все, про що я зараз мрію, це усамітнення, щоб ніхто мені не заважав просто лежати і нічого не робити. Я не маю бажання розвиватися, спілкуватися з людьми, заводити друзів, стосунки.

Ця вся обстановка в будинку викликає в мене жахливо негативні емоції, іноді в мене все тремтить від звуку чергової кинутої на підлогу речі, розлюченого крику, іноді я боюся за себе, бо не хочу відчувати біль.

Мій стан турбує батьків і викликає ще більшу агресію в мій бік з боку батька, який хоче, щоб я виходила з дому та спілкувалася. Сказано було багато, але все ж таки недостатньо. Дуже сподіваюся, що хтось дасть мені напрямок.

Будь ласка, не радьте мені займатися спортом та спілкуватися, я не можу, мені дуже важко перебувати серед людей взагалі, поки що я сиджу вдома. Може, мені треба з’їхати? Зробити це своєю головною метою.

Але тоді мені доведеться закинути навчання, а це останній курс. Говорити з батьком теж безглуздо, у нього самого нерви межі. Я хочу сказати, що в цій обстановці абсолютно нічого не хочу і не можу робити.

Я просто потрапила до замкнутого кола: мені погано, а щоб не було погано, треба з’їхати, а на це потрібні гроші, тому треба працювати, а я не можу працювати, бо мені погано.

КІНЕЦЬ.