Моя мама – досить харизматична людина. Вона може вмовити будь-кого на що завгодно. На жаль, з моєю сім’єю це зіграло досить злий жарт.

Ми з молодшою ​​сестрою виросли в селі. Ну як у селі, тепер це називається замістос. 15 кілометрів від межі міста, є гарний асфальт і якась інфраструктура.

Звичайно, все це з’явилося нещодавно і поки що виглядає трохи колгоспно. Але поступово, думаю, все буде. Тим більше, що міста зараз розширюються і перетворюються на великі мурашники.

Отож батьки завжди хотіли, щоб ми не віддалялися від сім’ї після заміжжя, а, навпаки, залишалися тут. З чоловіками у великому будинку. Місця має вистачити, і всі близенько будемо. Знову ж таки, природа, річка, повітря. У місті такого немає.

Ми з сестрою розуміли, що жити треба окремо. Та й роботи у селі немає, а мама з татом просто не хочуть нас відпускати. Але це тільки в голові так просто.

Молодша вийшла заміж першою. Не піддалася ні на які мамині вмовляння і поїхала до міста. Там вони винайняли житло, облаштувались, знайшли їй роботу. А потім вона вже чекала на дитину.

Спочатку я дуже за неї тішилася і навіть трохи заздрила. Але потім моя думка змінилася. Виявляється, жити вдалині, в новому місці і з животом не так просто. Чоловік пропадає на роботі, а квартира хоч і дорога, але досить маленька. Дуже незвично.

А я в той період саме готувалася до весілля. І, наслухавшись сестру, замислилась. А потім і мати підключилася. Ще вона пообіцяла, що мою дитину сама виховуватиме, якщо буде потрібно. Жодна нянька не зрівняється.

Отже, «не хвилюйся, дочко, у разі чого всі тили будуть прикриті». Загалом здалася я і сама вмовила чоловіка жити з моїми батьками.

Тимур погодився, але за однієї умови: ми робимо прибудову, ремонт та окремий вхід. Як би не просто в’їжджаємо як нові мешканці. А стаємо сусідами зі своїми квадратними метрами. Ну, для нього це було важливо.

Ми непогано вклалися, взяли кредит, але воно того варте. Пощастило ще, що мій чоловік із золотими руками. Навіть тато його похвалив.

Через якийсь час у нас були готові дві прибудовані кімнати, нова ванна з туалетом та сучасним душем. Звичайно, все свіже, за європейськими стандартами.

Додатково ми вирішили зробити косметичний ремонт у кількох кімнатах старого будинку. Але все одно, різниця вийшла разюча. З іншого боку, чому дивуватися? Оригінальні матеріали та стиль. Так і має бути.

А потім якось до нас у гості прийшла сестра. Довго сиділа, розповідала про життя. Я побачила, що наш ремонт їй сподобався, та вона й сама компліментів не шкодувала. Що ж, було дуже приємно.

Хоча тільки ми з Тимуром знали, скільки грошей нам ще залишилося виплачувати за всю цю пишність. Тож лише скромно посміхалися.

Але на цьому все не скінчилося. Сестра почала приходити частіше і не одна, а з чоловіком та дитиною. І якщо до її чоловіка претензій жодних, то пацан виявився тим ще шибеником.

Я люблю свого племінника. Але не тоді, коли він ріже нові штори та розписує білі стіни. Це мене природно дратує. Чоловік теж не в захваті, між іншим.

На тлі всього цього я якось зателефонувала сестрі і висловила їй своє невдоволення. Запропонувала зустрічатися у неї чи взагалі на нейтральній території. Нам же потім і прибирати все потрібно, і готуватися до їхнього нового приїзду. Ми ж не готель. На що сестра мені відповіла досить різко і не без образливих слів.

Мовляв, вона не до мене приїжджає, а до батьків. Адже це і її будинок теж. І взагалі, спробувала б я жити в тісній міській квартирці та ще й з дитиною. Тоді зрозуміла б, як це взагалі.

А тепер я влаштувала своє життя, а їй уже не вдасться. Бо прилаштовуватись до батьків не вийде: ділянка не безкрайня. Треба було їй себе слухати, а не мене.

Після того як я поділилася з мамою нашою «милою» лайкою, вона стала на бік сестри. Підтвердила, що це наш спільний будинок і вона вільна приходити до нього, коли завгодно. І, звичайно, не одна.

Подумаєш, зіпсували трохи штори. Так заштопати ж можна! А стіни заново пофарбувати… Ну не розуміє людина, що наслідки будуть помітні все одно, і це виглядатиме огидно.

Тоді я порадилася з чоловіком і прийшла до батьків із важкою розмовою. Він стосувався наших домовленостей. Ми зробили висновки, що раз будинок наш весь із себе такий спільний, то й платити за його ремонт усі мають порівну. Іншими словами, дорогі батьки, женіть монету. Так ми і кредит закриємо, і нові штори купимо. Старі віддаємо безоплатно, можете штопати.

Що там розпочалося! І не просив нас ніхто залишатися. І це ми, такі-сякі, старим людям рахунки виставляємо (на наше справедливе зауваження, що оплатити суму, що бракує, може і моя молодша сестра з чоловіком, вони промовчали). Загалом, невдячні ми й більше з нами розмовляти немає сенсу. Живіть як хочете.

Тепер ситуація така: ми живемо у своїй прибудові, батьки — переважно в будинку. Сестра з того часу приїхала лише раз і навіть з нами не віталася. Мабуть, поскаржилися одне одному на нас із чоловіком.

Але тепер вона чомусь не приїжджає і зятя із племінником із собою не бере. Мабуть, щось змінилося. А я, наприклад, спокійна. І Тимур також. Живемо, виплачуємо кредит, працюємо.

Потрібно абстрагуватися від негативу та продовжувати мислити позитивно. Але моя вам порада: шукайте окреме житло перед укладанням шлюбу. Збережете собі безліч нервових клітин.

Розмова в електричці. Чи думали Ви про те, що, коли їдеш в електричці, є велика різниця в почуттях або емоціях, залежних від того, як Ви сидите у напрямку руху? Я сідаю

Трапилося  це в одну зимову пору, коли я сидів на одному сайті. Пам’ятаю, мою увагу привернула дівчина з ніком Діва Марія. Почали спілкуватися час від часу, про те, про се,

Чоловік запропонував поїхати на вхідних до його батьків, провідати їх. Я була не проти, але одне, що мене трішки лякало, була дорога. Ми з чоловіком живемо у столиці, а його