На лавці у сквері сиділа жінка похилого віку. Може, не така вже й літня, якщо придивитися. Але через сиве волосся, зібране в пучок, через сіру кофтину, через те, що вона згорбилася, через сумний погляд вона здавалася старшою за свої роки.

Очі блакитні, великі, – і сумний погляд вона зводила зі старого будинку за зеленими кронами. Старий будинок, ще австрійський.

І жінка дитячим голосом розповіла, що то був її будинок. Вона прожила у ньому все життя. А до цього в будинку жили її батьки, бабуся та дідусь, прабабуся…

І квартира дуже гарна. Світла квартира. Коли вранці прокидаєшся, буває сонце в кімнаті, яскраве проміння на стіні. І здається, що ти у раю. Ось яка це квартира.

Вона дуже нудьгує, ця жінка. І майже щодня приїжджає подивитись на будинок. Дім їй сниться. Сниться квартира. І вона сідає на електричку, потім на автобус, приїжджає сюди і сидить на лавці. І заходить до магазинів, не просто так їздить, вона ж не божевільна. Там, де вона мешкає зараз, мало хороших магазинів. Майже немає.

Адже треба купити чайні ложечки. І філіжанки, хоча б дві. Раптом одна розіб’ється? На пенсію не розгуляєшся, але ложечки потрібні. А сина турбувати ще раз не хоче. Вона сама все придбає. У нього й так кредити.

Нині син живе у цій квартирі. А вона живе у дуже хорошому гуртожитку за містом. Там поряд ліс. І вже встигла малина за звалищем. Але вона сумує за домом, от і приїжджає сюди. І тут спокійно. Гарний сквер, тихий. А в гуртожитку всі лаються і багато п’яниx у вихідні. Люди працюють, їм же треба відпочити.

Жінка сиділа та розповідала дитячим голосом. І сама була схожа на зістарілу дівчинку з сивим волоссям. У сірій кофтині та червоних черевичках на білій гумовій підошві. Вона була схожа на дівчинку, яка дуже хоче додому…

І в маленькому пакеті з серцем лежали чайні ложечки. Дві. Вона нам показала. А потім склала ручки на грудях, – прохолодно! – І знову почала дивитися на будинок. Може, вона сподівалася, що хтось рідний та близький вийде на балкон. І закричить: “Йди швидше обідати, йди додому, ми ж на тебе чекаємо!”… Напевно, їй так кричали колись батьки чи бабуся…

Вона не заходить до сина, якщо він не зателефонує. Але він майже не дзвонить. І йому далеко їхати у гості, такі пробки, ви ж розумієте. І там там ремонт. І онуки займаються. Навіщо їм заважати? Я просто сумую за домом, просто приїжджаю подивитися…

Жінка посміхнулася тінню посмішки і сказала на прощання, що кімната в гуртожитку дуже гарна. І нещодавно було сонце. Знаєте, промені на стіні! Я прокинулася і подумала, що я вдома. Або в раю. Так було добре! Це дуже гарний гуртожиток. Там у багатьох навіть пральні машини є.

Нічого вона поганого не сказала ні про кого. І не розповіла, чому так сталося. А потім встала і пішла до автобуса, злегка перевалюючись, – у неї ноги хворі. А їхати далеко. Треба відвезти ложечки до гарного гуртожитку, а завтра знову встати і поїхати, щоб купити філіжанки. І подивитися на свій будинок…

КІНЕЦЬ.