Три місяці тому я переїхала до успадкованої від тітки квартири. Привезла свої речі, дещо переставила і почала жити. На капітальний ремонт грошей поки що немає, а косметичний робити не бачу сенсу. Я часто затримуюсь на роботі, додому приїжджаю о десятій годині вечора.

З цього факту моя сусідка знизу, шкідлива старенька зробила висновок, що я гуляюча. Порядні дівчата, за її мізерним мозком, бачите, повин ні бути вдома до дев’ятнадцяти нуль-нуль. Якось у мене перещемило нерв у попереку. Навіть дихати було важко. Я, звичайно, ковтала знеболювальні, але все одно спати було бол яче.

При кожній зміні пози в попереку “стріляло” і я не могла втриматися від стогнання і лайки в пів голосу. Скрип дивана, стогін, лайки… Якимось дивом сусідка знизу все це чула.

Та ще ранком до мене приїхав колега, хлопець, привіз мій ноутбук та документи, щоб я могла працювати з дому. Побачивши його, як він виходить з моєї квартири, і згадавши про нічні звуки сусідка зробила висновок – у мене кубло.

І зателефонувала до nоліції. За перший тиждень до мене чотири рази приїжджав наряд nоліції. Я ледве добиралася до дверей, впускала їх, ті, уважно озирнувшись, вибачалися і йшли.

На другому тижні поліція до мене приїжджала двічі. Коли всі чергові бригади побували в моїй квартирі, вони перестали їздити. Через три тижні я вже змогла повернутись до нормального способу життя.

Зате одразу відчула гидливе ставлення до себе з боку сусідок: не вітаються, в ліфт зі мною не заходять, дивляться поглядом повним зневаги. Я нітрохи не сумніваюся, хто винен у такому відношенні до мене цих кумушек. І хто винен, що я перезнайомилася зі всіма співробітниками відділення nоліції.

І я обов’язково поверну їй відповідь. Поки що не вирішила як. Але я придумаю, якусь грандіозну капость, і піднесу їй з почуттям, з толком, з розстановкою.

КІНЕЦЬ.