Юрко подзвонив Ліді і сказав, що вони розлучаються, він подає на розлучення, а сьогодні ввечері за речами приїде.

— Під’їжджай, — байдуже відповіла Ліда.

Юра вже давно не давав себе знати, пропадав невідомо де, і Ліда передбачала саме такий розвиток подій і чогось, на кшталт цього дзвінка, чекала від нього.

— Тільки я не один приїду, — попередив Юрко, — зі мною Надя буде.

– Яка ще Надя? – Не зрозуміла Ліда.

— Ну, Надя, — відповів Юрко. — Та сама, до якої я йду від тебе. Вона допоможе мені зібрати речі.

— Ні, — категорично заперечила Ліда. — Надю я до свого дому не пущу.

Далі з Лідою розмовляла Надя.

– У вас там що, – спитала Ліда, – телефон на гучний режим включений?

— Включений, включений, — відповіла Надя. — Тож давай, відповідай. Що означають ці слова? Чому це ти мене не впустиш?

— А ось те й означають, — відповіла Ліда. – Не пущу, і все. – З якого дива? Ти хто така?

– Він мене любить! — зухвалим тоном відповіла Надя. — А ти йому вже ніхто. Зрозуміло? І як тільки ви розлучитеся, ми з ним одружимося. Зрозуміло? Тож, вважай, з тобою його дружина розмовляє. До речі, я чекаю від нього дитину.

«Про дитину ти це вчасно сказала, — подумала Ліда. – Діти – це улюблена тема Юри. Зараз підлию олії у вогонь».

– Документ є? – Запитала Ліда

– Який ще документ? – Не зрозуміла Надя.

— Який підтверджує, що ти справді її чекаєш?

– Ось ще чого! – обурилася Надя. — Кому потрібний цей документ? Сказала, чекаю, значить, чекаю!

— А справді, — почула Ліда голос Юри, — документик було б непогано.

– Що ти таке кажеш? – обурилася Надя. – Ти мені не віриш? Не віриш, що я чекаю на дитину?

— Та ні, що ти, — виправдовувався Юрко. – Це я так. Підтримати розмову. Я, звичайно ж, тобі вірю, кохана.

“Кохана? – подумала Ліда. — Значить, час ще олії додати».

— А дитина справді від Юри? — спитала Ліда. — А то буває всяке. Може, він від когось іншого, а ти вирішила на Юрка все звалити?

— Та як ти смієш? – закричала Надя. — Тепер я розумію, чому Юра тебе покинув.

— Та я нічого, — відповіла Ліда. — Я лише за Юру хвилююся. Він у мене такий довірливий.

– По-перше, він не в тебе! – закричала Надя. — А по-друге, Юра мені вірить. І обманювати його мені немає сенсу.

— Так я про що й говорю, — сказала Ліда. – Довідку покажи, і всі заспокояться. Бо одразу стане видно, що немає жодного обману.

– Обійдешся! – крикнула Надя.

– Як знаєш, – сказала Ліда. — Тільки якщо ти справді любиш Юру, візьми довідку.

— Ні, а справді? – почула Ліда голос Юри. – Чому ні? Якщо ти мене кохаєш! Довідка й справді не завадила б. Щоб спати спокійно.

— Що ти таке кажеш, Юра? — почула Ліда обурений Наді голос.

— А що я говорю? — впевнено відповів Юрій.

— Ти не віриш, що це твоя дитина? – закричала Надя.

– Чому не вірю? — відповів Юрко. – Вірю. Але в житті всяке трапляється. Он серіалів скільки показують. Там, знаєш, жінки якісь хитрі. На все готові піти, аби вийти заміж. От і вигадують і про дитину, і про її батька. А якщо довідка є, що підтверджує і те, й інше, то й питань не буде. Правильно, Ліда? Ліда, ти на зв’язку? Чуєш мене?

Ліда вирішила, що ще олії додати не завадить.

– Я тут, Юра! — одразу відповіла вона. – Я на зв’язку. І все чую. Правильно ти кажеш. А то ось так дехто ростить все життя дітей, надривається, а потім з’ясовується, що не своїх ростили.

— Та ви що там обидвоє, — обурилася Надя, — зовсім, чи що? Я чесна жінка.

— Усі ми чесні жінки, — відповіла Ліда. — Юра, ти чуєш?

— Чую, Ліда, чую, — охоче відповів Юрко. — Ти кажи, кажи.

— Ось я й говорю. Ти пам’ятаєш Зою?

– Зою?

– Ну, з першого поверху.

– Звичайно пам’ятаю. І що?

– Нічого. Двійню народила.

– І що?

– Та так. Нічого. Просто. Щоб ти знав.

– Між нами нічого не було! — закричав Юра.

– Ось! — радісно промовила Ліда. – Я Зої так і сказала.

– Що сказала? — не зрозумів Юра.

— Що ти так і скажеш.

— Я не зрозуміла, — втрутилася у розмову Надя. — А хто така Зоя?

— Зоя Павлівна, — відповіла Ліда. — Вона мешкає в нашому під’їзді. У першій квартирі. Та ви, Надя, якщо хочете, можете самі з нею познайомитися. Вона ніде не працює. Цілими днями вдома сидить.

— А чого ж вона вдома сидить цілими днями?

— Раніше не знаю чого. А зараз із дітьми сидить.

– А на що живе?

— Раніше не знаю на що. А зараз швидше за все на аліменти жити стане.

– Які ще аліменти? — закричав Юра.

— Які ти платитимеш їй на своїх дітей, — відповіла Ліда.

– Це не мої діти! — закричав Юра.

— Та хіба я проти, Юра, — сказала Ліда. — Мені що. Наші з тобою діти, дякувати Богу, вже дорослі. Тож щодо дітей Зої ти це на суді скажи.

— І скажу, — впевнено відповів Юра.

– Надя? – сказала Ліда. – Ти ще тут?

— Тут, тут, — холоднокровно відповіла Надя.

– Я ось що подумала, – продовжувала Ліда. — Справді, чого нам з тобою ділити. Тим більше, якщо ви обоє любите один одного. Зважаючи на все, жінка ти не погана. Можеш приїжджати з Юрою по речі. Допоможеш йому зібратись. Дозволяю.

— Ні, — відповіла Надя. – Нікуди я не поїду.

– Так! — вліз у розмову Юрій. – Стоп. Не поїде вона. Я тебе сам із собою не візьму. Добре, що Ліда мені вчасно мозок прочистила. Ти це, Надя, спершу довідку мені принеси, що дитина є. І що вона моя. А вже згодом ми з тобою вирішимо, хто, навіщо і куди їде. Ясно?

— Та пішов ти, — відповіла Надя. – Ось ще. Нікуди я з тобою їхати не збираюся. Пішов геть із мого будинку.

– Ліда, ти чула? — гукнув Юрко. — У нас із Надюхою все. Я до тебе повертаюся.

– В сенсі? – не зрозуміла Ліда. — Один за речами приїдеш?

– Ні. Я вирішив взагалі від тебе не йти. Приймеш назад блудного чоловіка?

— Звичайно, прийму. Приїжджай.

Коли Юра під’їхав до будинку Ліди, з’ясувалося, що будинку вже немає. Його знесли. Вже два роки тому. І всіх мешканців розселили. А тут йде будівництво нового будинку.

Юра набрав телефон Ліди. Вимагав пояснень. І Ліда йому пояснила, що вони вже давно не чоловік та дружина, бо їх рік тому розлучили.

— Які твої речі? – не зрозуміла Ліда.

Юрко перерахував те, що пам’ятав.

— Викинула на смітник, коли переїжджала, — відповіла Ліда і вимкнула телефо

КІНЕЦЬ.