Так склалося в нашому житті, що в лютому мій чоловік став на захист, а я з дітьми поїхала за кордон, Іван сам мене про це попросив.

Я ніколи не була на чужині, не хотіла їхати за кордон, навіть не думала про це ніколи, щиро кажучи.

Та чоловік попросив, сказав, що так йому буде спокійніше і краще для нас.

Звісно, коли ми їхали в лютому, я й гадки не мала, що так довго житиму на чужині, я щиро сподівалася, що ми скоро повернемося додому і забудемо все це, як страшний сон.

Та, на жаль, не сталося так, як ми хотіли.

Спочатку ми в Польщі в знайомих пожили декілька місяців, та новини з дому були сумні, повертатися не могли, адже не мали вже доступу до своєї домівки.

Знайомі, хоча допомагали нам, але втомилися від мене з дітьми, це було видно, а тим паче, що вони вже чекали дитину і я розуміла, що заважаю їм з дітьми.

Моя подруга мене покликала в Німеччину, вже на той час трохи влаштувалася там.

Діти пішли в школу, а я по їх програмі стала вчити мову, в сподіванні, що скоро найду якийсь підробіток, адже не хотілося сидіти просто так, думаю, поки я тут за кордоном, то зароблю якусь копійку, буде хоч трохи легше, як повернемося додому.

На, жаль, час спливав, але легше мені від того не було.

Дякуючи долі наш будинок вцілів, ми родом з Київщини, тому ми раділи разом з чоловіком цьому, адже встигли 10 разів з ним попрощатися.

Я вже й не думала про нього, молилася, аби з чоловіком лише все добре було.

Вперше з дітьми ми приїхали додому після пів року закордонного життя, важко було, і, в то й же час, дуже щемливо, адже не передати того відчуття, коли ти за стільки часу ступаєш на свою рідну землю.

Трохи побули вдома, чоловікові, на жаль, відпустки не дали, а я з дітьми не могла поїхати до нього, Іван просив не робити цього.

Потім ми ще раз приїжджали, коли чоловікові таки відпустку дали на 10 днів, це було цього літа, ми з дітьми майже 2 місяці вдома були.

Чоловік поїхав, на душі пустка, але ми знову поїхали за кордон. Іван дуже мене про це просив:

– Поїдьте, кохана, пересидите там цю осінь та зиму, а далі, дай Бог легше буде. Тоді й повернетеся додому, – багато разів повторював він мені.

Так ми поїхали, діти знову тут до школи підуть.

От тільки вся родина, знайомі та друзі засуджують мене. Вони кажуть, що я лише про себе думаю, за гроші сиджу за кордоном.

Мені важко їм пояснити, як тут важко живеться, та й вдома нам грошей вистачало завжди і чоловік зараз отримує виплати, на хліб у нас є. Та й гроші тут такі, аби на життя вистачало, ніхто тут нікому багатства не дає.

Але хіба мене зрозуміють люди, які лише засуджують і ніколи не були на моєму місці?

Але я нічого їм не кажу, просто не хочу доводити щось комусь і виправдовуватися. Але так прикро на душі від того, що хтось вважає за правильне вчити мене життя.

Але чи мають вони на то право?

КІНЕЦЬ.