Моя бабуся – справжня театральна актриса. Вона вже вкотре розігрує з родичами одну й ту саму виставу і думає, що ми нічого не помічаємо. Бабуся відкрито каже, що ми допомагаємо їй не по доброті серцевої, а через трикімнатну квартиру.

Ось тільки ніхто не збирається міняти своє здоров’я та нервові клітини на бабіни квадратні метри. За кілька років моя бабуся, Зоя Федорівна, встигла набриднути й двом дітям, і обом онукам.

Ні, в неї не з’їхав дах – просто такий поганий характер. Поки дідусь був живий, він вмів стримувати всі бабусині пориви. Але чотири роки тому його не стало. Спочатку бабуся ходила сіра, мов тінь. Вона могла цілий день просидіти біля вікна, навіть нічого не з’ївши. Усі рідні переживали, що Зоя Федорівна незабаром вирушить за чоловіком. Але, на щастя, цього не сталося.

Бабуся, згодом, наче відтала, відчула себе набагато краще і почала буквально знущатися з рідних людей. Першим під роздачу потрапив мій дядько Ігор. Бабуся почала телефонувати йому з проханням прийти щось підкрутити, купити продукти чи ліки тощо.

За кожен зайвий крок вона мало не кланялася синові в ноги та говорила йому про те, як сильно його цінує та любить. Дійшло до того, що бабуся викликала додому нотаріуса та переписала на дядька свою трикімнатну квартиру.

Відразу обмовлюся: у дядька Ігоря свій бізнес та просторий будинок, тож у користі його звинувачувати складно. Він любив матір, тож їй і допомагав. Але йшли тижні, подяка бабусі зменшувалася, а ось прохання почали переходити до рангу наказів.

В результаті, в дядька терпець урвався, і він сказав своїй матері, що не може мчати до неї за першим же покликом. Бабуся розплакалася, назвала дядька «невдячним», і в нього на очах розірвала заповіт.

Другою на черзі стала моя мама. До речі, вона давно не спілкувалася з бабусею, бо кілька років тому Зоя Федорівна невтішно відгукнулася про зятя, мого батька. Мама не витримала жорсткої та несправедливої критики, бо тато завжди допомагав тещі щось привезти чи відремонтувати, ніколи їй не відмовляючи.

-Якщо ти не вмієш цінувати людей, які поряд з тобою, то нема чого їх кликати на допомогу, – сказала мама бабусі.
Яке ж було здивування моєї матері, коли бабуся, через стільки років, їй зателефонувала і сама просила вибачення.

-Ти ж моя рідна та найулюбленіша донечка, – наспівуючи говорила бабуся. Спочатку мама повірила в усі ці лагідні «пісні». Напружилася після того, як бабуся знову покликала нотаріуса і переписала на неї заповіт.

Мабуть, цей етап у бабусиному плані означав закінчення тихого мирного періоду. Після оформлення паперів бабуся почала дзвонити набагато частіше, вона навіть серед ночі могла вимагати, щоб мама примчала до неї через все місто.

При цьому у бабусі навіть тиск не скакав, їй просто було нудно. Мамі така поведінка теж швидко набридла, і вона заявила бабусі, що більше не має наміру їй потурати.

Фінал був таким самим, як і з дядьком Ігорем: бабуся плакала, називаючи матір «невдячною» і рвала на шматки недавній заповіт. Після цього бабуся кілька місяців нікого не діставала, а потім згадала про старшого онука Олексія, сина дядька Ігоря.

Мій двоюрідний брат спочатку погодився на запропоновану бабусею «авантюру» і теж побачив нотаріуса, який заповнював заповіт на його ім’я. На той момент Олексій вже жив у своїй двокімнатній квартирі, тож допомога була безкорислива.

Ось, тільки бабуся так не рахувала і, одного разу, прогнала онука, який привіз їй сумку продуктів. Завершила усю цю історію я. Мама вмовляла мене не втручатися, але в мене, щодо цього, були свої думки.

Зізнаюся, що я навіть встигла кілька місяців пожити разом із бабусею. Річ у тому, що її квартира знаходиться буквально за кілька хвилин ходьби від мого університету. А який студент не хоче заощадити на житлі?

До того ж у мене характер тихий, я була впевнена, що зможу вжитися зі скандальною старенькою. Тим більше велику частину часу я проводила на парах або в бібліотеці. Але я недооцінила бабусин «талант» виводити людей із себе.

Через тиждень після того, як Зоя Федорівна вкотре переоформила заповіт (тепер – на моє ім’я), почався жах. Вона могла розбудити мене о третій ночі та відправити на інший кінець міста за якимись травами.

На моє запитання: «Чому не можна дочекатися ранку?» вона нічого зрозумілого не відповідала. Я неодноразово забирала свої зошити з лекціями з бабусиного столу, при цьому вона могла загортати в них рибу або ставити зверху гарячий чайник.

Зрештою я теж не витримала і втекла, а навздогін мені летіли шматки бабусиного заповіту. Треба сказати, що я була останнім найближчим родичем бабусі.

Більше рідних, з яких можна було б знущатися, у неї не залишилося. Але бабуся швидко знайшла чергову «жертву». Днями я привезла Зої Федорівні продукти та ліки.

Так, ми з нею не спілкуємося, але ж це не привід зовсім кидати стареньку! Отож я пройшла на кухню, де бабуся пила чай. Поряд з нею біля мийки стояла сусідка і вичищала бабусину каструлю.

Побачивши мене, сусідка одразу скривилася, ніби з’їла лимон. Звичайно ж, я зрозуміла, що бабуся розповіла наївній жінці про своїх невдячних родичів. Я навіть хотіла шепнути сусідці на вухо, що не варто довіряти нашій актрисі. З іншого боку, хай вірить. Недовго їй залишилося бути “хорошою”.

Це історія про самотнього літнього чоловіка. Дружини його не стало ще сім років тому. Йому важко було змиритися із втратою, єдиною розрадою для старенького став мопс по кличці Жужик. Чоловік

У минулій своїй історії я писала, що вийшла заміж через 4 тижні після знайомства з чоловіком. Насправді я кілька прикрасила: ми розписалися через 4 тижні і 2 дні. Взагалі планували

Чи часто в тебе таке буває, що доводиться спілкуватися з людьми, які не бажають тобі добра? Це завжди видно з їхньої поведінки, погляду і слів. Вони всім виглядом намагаються зробити