Моїй сусідці Валентині зараз 75 років.

За своє, досить таки непросте життя, вона виховала двох дорослих дочок, завжди ними пишалася – дівчатка дуже добре навчалися в школі, навчалися в інституті та отримали хороші професії, перспективу у житті мали гарну.

Старша донька Катерина вийшла заміж за непростого чоловіка і поїхала за ним з батьківської хати, живе вона зараз далеко, за кордоном, бачаться вони зрідка, раз на декілька років приїжджає донька з онуками до матері, на тому й все.

Молодша донька Валентини, Тетяна, теж вийшла заміж, народила дочку Міланку, але сімейне життя не склалося у неї, на жаль, і вони розлучилися відразу після народження дочки.

Тетяна дуже сумувала через це, чоловік пішов до іншої, залишив її, на руках маленька дочка, грошей не вистачає зовсім на життя.

Повернулася вона жити до матері своєї, моєї сусідки.

І Галина, як мати рідна, у всьому їй допомогла: і морально, і матеріально, ще й добрим словом.

І Тетяна ти часом вирішила вийти на роботу, але доньці Маринці був річок лише, в садочок її не брали, і Валентина, хоч як важко їй було з маленьким дитям одній, погодилася сидіти зі своєю внучкою сама.

Потім Тетяна вирішила влаштувати своє особисте життя, і тут мати її підтримала, лише добрі слова говорила і сказала, що допоможе, чим зможе.

Донька і раніше з ранку до вечора пропадала на роботі, а з появою чоловіка, і ночувати додому перестала приходити.

Останнім часом чоловіків Тетяна зустрічала декількох, але щось все ніяк не складалося її особисте життя добре, розлучалася з ними через пів року, рік, і все по новій.

А тим часом маленька Міланка росла, свою бабусю вона стала називати “мамою”.

Хоча сама бабуся її завжди поправляла, але маленьку дитину було не переконати, дитя стояло на своєму, а рідну маму кликала на ім’я – лише Тетяною.

Бабусю свою Валентину Міланка просто щиро обожнювала і це було взаємно: бабуся, коли її онучка трішки підросла, водила в дитячий садочок, потім в школу, у різні гуртки, які й сама оплачувала, вкладала її спати, розповідаючи різні цікаві казки, лікувала, коли Міланка погано себе почувала, і що вже казати про те, що всю свою пенсію до останньої копійки Валентина теж витрачала на дитину.

А сама моя сусідка була щаслива, відчуваючи себе потрібною комусь у цьому житті, бути рідною та люблячою людиною.

Але несподівано життя Тетяни змінилося, вона вийшла заміж, коли дочці було 11 років, переїхала жити до свого чоловіка.

Міланка зовсім не хотіла переїжджати від своєї бабусі і змінювати своє життя, але мама зробила все, щоб вона погодилася і таки покинула бабусин дім: стала задаровувати подарунками, возити за кордон, купувати все, що та тільки попросить, вирішувати все, що можна і не можна.

І внучка незабаром таки переїхала від своєї бабусі, покинувши рідне село і залишивши Валентину зовсім самотньою.

Минуло вже три роки відтоді. Про Валентину в селі вже всі забули, вона більше нікому не потрібною виявилася.

У Тетяни своя сім’я, вона щаслива з чоловіком, не до літньої матері їм.

Доньці тепер її допомога не потрібна, а самій Тетяні, вже давно немолодій мамі, допомагати тепер ніколи.

Мілана з часом теж забула все хороше, що для неї зробила бабуся, всю її любов і турботу, мамою вона її давно не називає давно, та й згадує не так вже й часто, зрідка зателефонує сама.

Внучка забігає зрідка, та й то на п’ять хвилин – їй з бабусею не цікаво, говорити нема про що, а вислуховувати нудні, на її думку, бабусині розмови вона бажання зовсім немає.

А дати внучці те, що їй треба: гроші, дорогі подарунки та вже не може.

Валентині, звичайно, прикро, але вона дітям не докоряє своїм жодним словом, звикла відзначати на самоті всі свята, адже дочка з сім’єю вічно в роз’їздах по закордонах.

Але моя сусідка не розуміє одного: інші подруги-ровесниці нічим своїм дітям не допомагали, а ставлення до них в сто разів краще: і відвідують, і допомагають в усьому. А її, як не потрібну річ, просто забули і відцуралися діти назавжди.

Невже вона сама винна, що постійно в усьому догоджала дітям?

КІНЕЦЬ.